У самому серці Вінниччини, серед ланах пшениці й соняшників, стояв старий родинний хутір “Зоряний”. На веранді, у теплий вечір, сиділи дві похилі постаті: Ганна та Іван, подружжя літніх людей, які ще недавно вважали, що дім це найбезпечніше місце на світлі. Поряд дві потерті шкіряні валізи та крісла-гойдалки, що супроводжували їхні дні десятиліттями. Три дні вони чекали, відколи їхні діти пообіцяли повернутися “за кілька годин”. Сонце вже тричі сіло за обрієм, а тиша ставала все важчою.
Старший син, Андрій, сказав перед відїздом:
Мамо, ми просто їдемо до міста зробити папери й повернемося того ж дня.
Олена уникала маминого погляду, Михайло безперервно гортав телефон, а Андрій поспіхом складав речі в авто. Ганна стискала в руках хусточку, відчуваючи, що щось не так. Іван, хоч і 72-річний, але завжди стрункий, намагався знайти новини на старому радіоприймачі, бурмотячи про можливі проблеми з документами на хату. Але Ганна відчувала це не просто затримка. Материнське серце вміє читати між рядків, і воно боліло від зради.
На четвертий день Ганна прокинулася з болем у грудях не від серця, а від думок. Іван дивився у вікно на порожню дорогу.
Вони не повернуться, прошепотіла вона.
Не кажи так, Ганно.
Вони нас покинули, Іване. Власні діти.
Хутір “Зоряний” був родинною гордістю три покоління: 50 гектарів родючої землі, худоба, садок, за яким Ганна доглядала з любовю. Але тепер, самі, вони почувалися чужими у власному домі. Їжа закінчувалася залишилися яйця, домашній сир, трохи борошна й квасолі. Ліки Івана скінчилися на третій день, і, хоч він нічого не казав, голова його пульсувала від болю.
Завтра піду до села, сказав Іван.
15 кілометрів, Іване? У таку спеку й у твої роки?
А що ти пропонуєш? Сидіти й чекати?
Сварка була короткою, скоріше від тривоги, ніж від злості. Зрештою вони обійнялися в маленькій кухні, відчуваючи вагу років і самотності, якої ніколи не очікували.
На шостий день розірвав тишу шум мотора. Ганна вибігла на веранду з калатаючим серцем. Це були не діти, а сусід Василь на своєму старому мотоциклі, завантажений хлібом та овочами.
Пані Ганно, пане Іване, як справи?
Добре, що заїхав, Василю, відповіла Ганна, намагаючись не показувати полегшення.
Василь, чоловік доброго серця, відразу відчув напругу. Побачивши валізи на ґанку й майже порожню холодильну шафу, запитав:
А де ж діти?
Поїхали у справу до міста, відповів Іван без впевненості.
Коли вони виїхали?
Ганна почала тихо плакати.
Шість днів тому, прошепотіла вона.
Василь замовк, потім підвівся з серйозним виразом обличчя.
Перепрошую, пане Іване. Мені треба щось перевірити.
Він повернувся через годину ще більш схвильований.
Вчора я бачив авто Андрія у місті, біля крамниці Леся Коваля, що купує старовинні меблі. Вони виносили речі звідси.
Тиша стала густою, як мед. Ганні здалося, що земля під нею хитається, а Іван міцніше вхопився за крісло.
Пані Ганно, вибачте, але я бачив вашу стару комоду й інші речі.
Вони продають наше, проричав Іван, голос його був низьким і грізним.
І це було не все. Лесь розповів, що діти розпитували про продаж хутора. Ганна побігла перевірити шафи зникли швейна машинка, картини, старовинний посуд.
Як вони могли так зробити?! закричала вона, повертаючись на кухню.
Василь підійшов:
Не хочу втручатися, але вам не можна залишатися тут одним. Підвезу вас до себе.
Ні, Василю, сказав Іван. Це мій дім. Якщо хочуть мене вигнати, нехай скажуть це мені в обличчя.
Ганна взяла чоловіка за руку, згадуючи, за що його полюбила за гідність, навіть у біді. Василь поважив їхнє рішення, але не покинув. Щодня привозив їжу та ліки.
Через тиждень Ганна вирішила піднятися на горище, шукаючи важливі документи. Серед пилу й споминів вона знайшла запечатаний віск
