Старенька дача, де щастя знову прокинулось
Тарас запросив друзів на дачу. По їхніх обличчях було видно — вони чекали чогось іншого. Хтось навіть скривився, оглядаючи потерті стіни та зарослий двір.
«Ну і що вони хотіли?» — подумав Тарас, спостерігаючи за їхніми реакціями. «Гадали, що я їх у палац запросив? Це стара бабусина хатинка, а не заміська вілла…»
Та незабаром мангал задимів, м’ясо зашипіло, динаміки заграли музику. Сміх, жарти, запашний шашлик, аромат диму — і вечір пішов веселіше. Шашлик вдався, пиво лилося, а компанія розквітла.
Місця для ночівлі теж вистачило. Хтось спав на старому дивані, хтось — на матраці на веранді. А вранці всі роз’їхались — ситі, задоволені.
Тарас залишився. Повертатись у шумне місто не хотілося. Він сидів у тиші, розглядаючи старий посуд у серванті, коли раптом з вулиці почувся голос:
— Гей, хазяї! Тут є хто?
Він вийшов на ґанок і завмер. На стежині стояла дівчина — гарна, з ледь збентеженим поглядом. Дивилася насторожено.
— Ви… ви хазяїн? Раніше тут жили Ганна Іванівна та Василь Петрович. А ви хто?
— А ти хто така? — різко кинув Тарас. — Я схожий на шахрая?
Але дівчина раптом посміхнулася ніжно, майже по-доброму.
— Ні, просто… я давно тут не була. Колись дружила з онуком Ганни Іванівни. А ви, чесно кажучи, зовсім на нього не схожі.
— Не схожий? — хмикнув Тарас. — Та я ж той самий онук — Тарас. Просто ти, мабуть, мене з кимось переплутала.
Дівчина густо почервоніла.
— Я — Соломія. Ти був другом мого брата, Богдана. Мене часто до вас підсаджували, пам’ятаєш? Ти мені колись цукерку дав біля вогню, коли ми ковбаски пекли…
Тарас придивився. І справді — щось знайоме було в її обличчі, особливо в тому дитячому здивуванні очей. Колись, років десять тому, вона тіпалася за ними, а вони з Богданом намагалися від неї втекти.
— То це ти? — здивувався він. — Маленька дівчинка з ластовинням?
— Ну, тепер я вже не зовсім маленька, — засміялася Соломія.
Вони зайшли у дім. Тарас поставив чайник, а Соломія дістала з серванту бабусині чашки.
— Можна? Я завжди мріяла пити чай саме з них. Такі гарні…
Вони пили чай, їли вчорашні медовики. Годинник на стіні знову затикав — Тарас завів його вперше за багато років. Ніби дім, давно забутий, почав прокидатися.
— Я за грибами йшла, але сама злякалася, — зізналася Соломія, тримаючи чашку обома руками, немов дитина.
— Любиш гриби? — усміхнувся Тарас. — Тоді вихідні — разом підемо?
Він і сам здивувався, як легко йому було з нею.
З того часу вони почали зустрічатися. Все, чого торкалася Соломія, ніби оживало. Вона вимила вікна, відполірувала старі шафи, розклала білизну — акуратно, за бабусиним звичаєм.
— Тут все як нове, — дивувалася вона. — Ніби твоя бабуся знала, що ми з тобою тут житимемо.
І справді, старий дім наче прокинувся. Тарас полагодив ґанок, підфарбував віконниці. Навіть старий мопед діда завівся. Знову закрутилося життя.
— А я й не знав, що можна так кохати, — якось тихо промовив Тарас, коли вони сиділи біля вогню.
— Я теж, — зізналася Соломія.
Коли Тарас вирішив перевестися на віддалену роботу й переїхати жити на дачу, батьки очманіли.
— Ти з глузду з’їхав? У цю глушину? — скрикнула мати.
Та Тарас лише знизав плечима. Тут було справжнє — ліс, річка, старий дім і… Соломія.
Бабуся з дідом приїхали до них на день — просто подивитися.
Ганна Іванівна гладила долонями дерев’яні стіни.
— Ніби дім нас чекав, — прошепотіла вона.
А дід — той і взагалі ожив. Сів на мопед, цмокав, жартував. Просив запустити іграшковий потяг, який Тарас давно полагодив.
— Як добре, що не закинули, — сказав він, дивлячись на онука з тихою гордістю. — Ми з бабусею тут стільки щасливих років прожили… І тепер тут знову буде радість. Життя триває.
— Бабусю, дідусю, дякую вам за дачу, — сказав Тарас на прощання. — Без неї я б ніколи Соломію не зустрів.
А Соломія, стоячи поруч, додала:
— І дякую за ваше тепло. Воно тут лишилося. У кожній дошці. У кожній хвилині, що знову йде на старому годиннику…
І дім, старий, дерев’яний, з проІ коли перший сніг тихо вкрив дах, вони стояли на ґанку, тримаючись за руки, і дивилися, як життя, немов казкова мрія, розгортається перед ними.