Сьогодні в своєму щоденнику хочу розказати про те, як моє щастя змішується з болем. Мій чоловік, Олег – людина, про яку я завжди мріяла: добрий, надійний, завжди поряд. Ми чекаємо дитину, і це справжнє диво, адже нам обом вже за сорок. Але над нашою радістю нависла чорна хмара – хвороба моєї мами.
На початку року лікарі поставили їй страшний діагноз – хворобу Альцгеймера. Моя мама, Ганна Іванівна, виховувала мене сама, без батька, який зник ще до мого народження. Залишити її на самоті я не могла. Після довгих розмов із чоловіком ми вирішили забрати її до нас у квартиру у Львові. Олег мене підтримав:
— Місця вистачить, Насте. Вона ж твоя мати, літня вже жінка – що вона може нам зробити?
Ми обладнали для неї затишну кімнату, регулярно возимо до лікарів, слідкуємо за ліками. Але моя вагітність, яку я сприйняла як Божий дар, чомусь маму не зрадувала. Я сподівалася, що вона буде в захваті від онуки, адже так мріяла про продовження роду. Проте замість радості її поведінка ставала дедалі страшнішою.
Буває, дивиться на мене порожніми очима й раптом каже:
— Хто ти така? Геть із мого дому!
Коли намагаємось її заспокоїти, починає кричати:
— Не смійте мені наказувати! Тут я господиня, а ви – ніхто!
Вона переставляє меблі, ховає мої речі, а іноді навіть виштовхує мене за двері, ніби я чужа. Я терпіла, але коли вона почала вимагати, щоб я піднімала важкі сумки чи допомагала рухати шафи, терпець у мене урвався. Намагалася пояснити, що через вагітність мені не можна навантажуватись, але чула у відповідь:
— Невдячна дурнице! Я все життя на тебе поклала, а ти й допомогнути не можеш!
Я повторювала, що чекаю дитину, що мені треба берегти себе, але її очі залишалися пустими. Вона не пам’ятає. Не розуміє. Від цієї безвиході я плачу вночі, і кожен мій зойк, здається, відбивається болем у ще не народженій дитині.
Олег теж на межі. Мама плутає його з якимись вигаданими людьми, називає то Василем, то Петром, то взагалі незвичними іменами. Розповідає йому про моє дитинство, ніби він – випадковий знайомий, а не мій чоловік. Нещодавно він признався, стиснувши зуби:
— Насте, я ледве тримаюсь. Ще трохи, і я не витримаю. Вона виводить мене з себе, і боюся, що одного разу не стримаюсь…
Я теж на межі. Але найстрашніше – це страх за дитину. Я на двадцятій тижні, і в голові крутяться жахливі думки. А раптом мама вирішить, що моя дитина – чужа? Вдруге вона захоче позбутися її? Віддасть у дитбудинок, викине на вулицю чи… навіть думати не хочу, що ще може спасти їй на думку. Ці думки душать мене, забирають сон, отруюють радість очікування.
Подруга, бачачи мої сльози, запропонувала:
— Настю, віддай її в будинок для літніх. Там нею доглядатимуть фахівці, і вам стане легше.
Я здригнулася. Як я можу так вчинити з мамою? Вона присвятила мені все життя, жертвувала усім, аби я виросла щасливою. Кинути її зараз – це зрада. Але глибоко в душі я запитую себе: що, як це єдиний вихід? Що, як так буде краще для всіх? Для мами, для дитини, для нашої родини, яка розпадається?
Я розриваюся між почуттям обов’язку та страхом за майбутнє. Що робити? Віддати маму туди, де їй, можливо, буде ліпше, чи продовжувати жити в цьому пеклі, ризикуючи здоров’ям дитини й розумом? Я не знаю. І від цього нерішення моє серце розривається на шматки.
