П’ять років мої сини не з’являлися в мене: але як тільки я вирішила записати квартиру племінниці — налетіли миттєво.
У мене двоє синів, троє онуків, дві невістки — і при всьому цьому я жила, як сама в світі. Варто було сказати, що хочу передати свою оселю племінній доньці, як усі вони згадали, що у них є мати. Прибігли, влаштували скандал. І стало зрозуміло — їм від мене потрібне лише житло.
Коли народилися мої хлопці, я тішилася — думала, стануть опорою на старість. Помилилася. Дбає про мене не рідна дитина, а племінниця — у якої, до речі, є свої батьки: мій брат і її мати.
Мабуть, ми з чоловіком десь помилилися, не зуміли виховати гідних синів. Поки їхній батько був живий, вони хоча б іноді заходили. А як тільки його не стало — зникли. Вже п’ять років, як я їх не бачила.
Живуть вони, до речі, у тому самому місті. Не за сусіднім подвір’ям, але всього сорок хвилин автобусом. Обоє одружені, у обоїх родини. У мене двоє онуків і онучка, яку я навіть жодного разу не тримала на руках. А мені самій важко — з роками болять ноги, після травми ледве ходжу. Додзвонитися до дітей — ціла історія. Кожен раз — обіцянки: «Незабаром заїдемо, скоро допоможемо». Та далі слів справа не йде.
Коли сусіди затопили кухню, я подумала — все ж попрошу допомоги. Треба було лише підправити потолок. Подзвонила одному синові — пообіцяв. Подзвонила другому — теж пообіцяв. Ніхто не прийшов. Довелося викликати майстра. Платила, не жалкуючи — гроші то не головне. Але серце боліло: невже я стала чужою для своїх дітей?
Потім зламався холодильник. Я в цьому нічого не тямлю, а продавці, як відомо, люблять обдурювати пенсіонерів. Попросила синів — нехай сходять зі мною, допоможуть вибрати. Відповідь була простою: «У магазині тобі все пояснять». Довелося телефонувати братові — приїхала його донька Оксана з чоловіком, допомогли.
А потім почалася пандемія. Сини стали дзвонити раз на місяць, питали: «Ну, як ти там?» — і все. Давали поради — «нікуди не ходи, замовляй продукти з доставкою». А як це робити — не пояснили. Племінниця ж сама мені все показала. Вона батькам щодня телефонує, замовляє їжу, ліки, піклується. І мене не покинула.
Зрозумівши, що мої діти полишили мене саму, вона почала дзвонити, заходити. Допомагала по господарству, прибирала, готувала, сиділа зі мною, коли я хворіла. Навіть просто приходила — випити зі мною чаю, побалакати. На всі свята запрошувала до себе: у неї сім’я, брат, батьки — і я. Її донечка кличе мене бабусею.
І я подумала: а чому б не лишити квартиру їй? Вона нічого не просить, але робить усе від душі. Я хочу віддячити добром за добро. Це не «подарунок», це — подяка.
Коли вже збиралася їхати до нотаріуса, подзвонив старший син Тарас. Запитав, куди їду. Я чесно відповіла. І тут почалося: крики, докори, звинувачення, що я з’їхала з глузду. Я вислухала — і поїхала далі.
А ввечері — дзвінок у двері. Стоять обидва сини. Привели онучку. Принесли коровай. Здавалося б — диво. Та справа, звісно, була не в любові. Вони одразу перейшли до справи: почали переконувати мене, що племінниця мене вижене. Що вона не родина, а вони — мої діти, і як я можу записувати чужій оселю?
Я подивилася на них, послухала — і сказала: «Дякую за турботу, але вирішу сама». Вони розлютилися, грюкнули дверима. І наостанок пообіцяли, що я більше не побачу онуків, і доводитися на них не варто.
А я й не доводжуся, синочки мої. П’ять років вас не було — і нічого. А тепер з’явилися лише тому, що квартиру ділити зібралися. Ви самі мені стали чужі. Я зроблю, як вирішила: оселя дістанеться племінниці. А якщо вона одного дня й справді мене вижене — що ж, це мій вибір. Але я у неї вірю. Вона — людина з серцем. Не те що ви…
