Забути перше кохання неможливо Щодня Прохір їздив з роботи додому у київському метро, потім сідав на маршрутку й нарешті повертався на обжите подвір’я. Дорога займала більше години в один бік. Машину лишав у гаражі – у столиці такі затори, що на громадському транспорті виходило швидше. Два роки тому його сімейне життя перевернулося – вони з дружиною розійшлися. Донька залишилась з матір’ю, їй тоді вже сімнадцять виповнилось. Розлучились тихо, без гучних сварок – Прохір не любив конфліктів. Помічав, як змінюється і нервує дружина, як пропадає поза домом, все частіше затримується, переправляючи причини на подругу. Якось Прохір поцікавився: – Де тебе носить допізна? Нормальні жінки вже давно вдома. – Не твоє діло. Ці “нормальні” жінки — курки, а я інша: розумна й товариська, мені вдома тісно. Я не селючка, як ти. Як у селі народився, таким і залишився. – То навіщо одружилась із “селюком”? – З двох бід вибрала меншу, – парирувала вона й далі нічого не пояснювала. Згодом вона подала на розлучення, випровадила Прохора з квартири й довелося йому шукати орендоване житло. Звик, і вдруге одружуватись поки не збирався. Але шукав. Прохір їхав у метро, як всі – проводив час у телефоні, гортав новини, читав жарти, дивився короткі відео. Горнув далі, та раптом наче струмом вразило: повернувся назад, придивився до фото й прочитав оголошення: – Народна цілителька Мар’яна. Лікування травами. З екрана смартфона дивилася його перше кохання – правдиве, але невзаємне й навіть безнадійне. Перше кохання – незабутнє почуття. Прохір добре пам’ятав цю дівчину зі свого класу. Вона була трохи дивакувата, але надзвичайно гарна. Прохір мало не проїхав свою зупинку, вискочив на станції, пішки вертався в орендовану квартиру – хотілося пройтись. Йшов, ніби на автопілоті, скинув куртку й сів прямісінько в коридорі на низькому стільчику. Світло не вмикав, дивився на екран… Записав номер телефону з оголошення, а потім смартфон потребував підзарядки. Поки телефон заряджався, вирішив повечеряти, але апетиту не було. Пошарудів у тарілці – та усівся на диван у кімнаті: нахлинули спогади. З першого класу Мар’яна одразу виділялась: тиха, скромна, з товстою довгою косою; шкільна форма трохи довша, ніж у інших дівчат. Невелике містечко було таким, що всі одне одного знали, а про Мар’яну – ніхто нічого. Жила вона із бабусею й дідом на околиці, біля лісу, в окремій хаті, не схожій на інші — справжній терем, з різьбленими наличниками. Як тільки Прошка її побачив — відразу закохався. Все в ній було незвичайне. На вулиці завжди одягала хустинку, мала невеличкий рюкзак з вишивкою — такого більше ні в кого не було. Замість звичного “добрий день”, вона тихо казала: “Доброго здоров’я”. Мар’яна, ніби казкова героїня з іншого часу. Не бігала, не кричала, завжди ввічлива, спокійна. Одного разу Мар’яна не прийшла на уроки. Клас вирішив навідати її – може, захворіла? Прошка теж пішов. Дійшли до дому, що стояв за містом, і побачили там похорон: померла бабуся Мар’яни. Прошка запам’ятав це, бо вперше був на похованнях. За день Мар’яна знову прийшла до школи. Минав час, дівчата дорослішали, почали фарбуватись, змагатись за модні речі. А Мар’яна ходила з прямою спиною, без прикрас, було в ній якесь природне аристократизм. Хлопці почали доглядати за дівчатами, вирішив спробувати й Прошка: – Можна тебе проводжати після школи? Мар’яна повернулась до нього серйозно й тихо сказала: – Я просватана, Проше. Такий у нас звичай. Прошка засмутився, але не зрозумів — який “звичай”? Потім дізнався: бабуся й дід були старовірами, батьків давно не стало, тому Мар’яна росла з ними. Мар’яна була зразковою ученицею, не носила прикрас. Дівчата перешіптувались за спиною, але вона не зважала. Щороку росла й квітнула, у старших класах стала справжньою красунею. Хлопці милувались потай, не ображали й не насміхались. Після школи всі пороз’їжджались, Прохір подався в Київ, вступив до університету. Про Мар’яну знав лише те, що вона давно одружена. Додому приїздив рідко. Мар’яна вийшла за того, кого їй посватали, переїхала до чоловіка у село, господарювала, народила сина. Більше її однокласники не бачили. – Ось чим займається Мар’яна – травами лікує. І стала ще красивішою, – думав Прохір. Уснути важко було. Наступного дня – робота, але минуле не відпускало, обличчя Мар’яни стояло перед очима. – Перше кохання завжди тривожить серце. Й ніколи не забувається, – думав Прохір. Кілька днів ходив, мов у тумані, а потім наважився написати: – Привіт, Мар’яна. – Доброго здоров’я, – відповіла вона, наче й не змінилась. – Вас щось турбує чи щось цікавить? – Мар’яна, це Прохір, твій однокласник, ми ж поруч за партою сиділи. Побачив тебе в інтернеті – вирішив написати. – Так, пам’ятаю, Прохір, ти з хлопців найкраще навчався. – Тут твій номер, можу подзвонити? – запитав він тихо. – Можеш, звичайно, відповім. Ввечері після роботи подзвонив. Трохи поспілкувалися, дізнались, де й як живе кожен. – Я в Києві, працюю, – просто відповів. – Розкажи про себе – як сім’я, муж, де мешкаєш? – Я живу в своєму домі — ти знаєш яким, там і ходила в школу. Повернулась, коли чоловіка не стало. В лісі ведмідь… Дід також давно помер. – Пробач, не знав… – Це було давно, вже спокійно ставлюся. Та й ти не винен, життя є життя, ми ж нічого одне про одного не знаємо. А ти просто дзвониш чи по травам? Я часом консультую… – Просто так. Трави мені не потрібні, просто захотілося поговорити — спогади навалилися. Сумую за нашим містечком, матері вже давно немає. Поговорили ні про що, згадали однокласників, попрощались. Тиша… Але за кілька днів Прохір знову затужив і зателефонував Мар’яні. – Привіт, Мар’яна! – Доброго здоров’я, Прохір, скучив чи захворів? – Скучив… І можна я до тебе в гості приїду? – запитав тихо, з хвилюванням. – Приїжджай, – відповіла несподівано, – приїжджай, коли зможеш. – За тиждень в мене відпустка! – Дуже добре, приїжджай, адресу знаєш, – він відчув, що вона посміхається. Весь тиждень готувався до зустрічі, обирав подарунки для Мар’яни. Хвилювався, не знав, яка вона стала, чи лишилася такою ж. А за тиждень вже мчав у рідні краї — шість годин за кермом, але Прохір любив далекі поїздки. Містечко зустріло несподівано – змінились будинки, побудували супермаркети й кафе, усе процвітало. – Ого, думав, наш край занепав, а тут розквіт справжній, – вслух виголосив. – У нас вже не містечко, а районний центр, – гордо сказав старший чоловік, який проходив повз. – Ви давно тут не були? – Давно, батько, давно, – відповів Прохір. – У нас хороший мер, дбає душею, тому й наша громада розвивається. Мар’яна чекала Прохора у дворі. Довго сиділи в альтанці, дім-налічник постарів, але все такий же затишний. – Мар’яна, я приїхав до тебе з серйозною справою, – вона стривожено подивилася. – Слухаю, що там? – Я тебе все життя люблю, ти знову не відповіси на мої почуття? – вирішив сказати нарешті. Мар’яна підскочила й обняла за шию. – Проше, Прохір, та я теж з дитинства тебе люблю! Відпустку Прохір провів у Мар’яни, а їхав додому – пообіцяв: – Уладую справи на роботі, перейду на дистанційку й повернусь. Більше нікуди звідси не поїду. Тут народився, тут і зостануся, – сміявся він. Перше кохання не забувається — серце хвилюється знову

Зовсім забути не вийшло

Щодня Прохір їздив з роботи додому на київському метро, потім пересаджувався на маршрутку, і ось вже вдома, у своїй квартирі десь на лівому березі. Дорога займала більше години в один бік, а машиною ще довше от вона і стоїть собі, припадає пилом у гаражі. Вранці й вечорами в Києві такі затори, що й ставши мільйонером, не змусиш себе ризикнути нервами у власному авто. Зате метро швидко, дешево, і шанс побачити щось пікантне у стрічці новин значно більший.

Приблизно два роки тому його сімейне життя завершилося ну, як завершилося переросло в спокійне розлучення. Дружина, звісно, залишилася з донькою, якій тоді було сімнадцять. Прохір не любив шуму і сварок типово для нашого персонажа: краще без скандалу, ніж із ним. Дружина давно стала іншою: нервувала з нічого, часом зникала на кілька годин, поверталась ледь не вночі, посилаючись на якісь подруги.

Якось Прохір наважився запитати:

Де це ти гуляєш до ночі? Всі нормальні жінки вже давно вдома сидять.

То вони кури, ті твої «нормальні». А я, між іншим, розумна та комунікабельна, мені вдома тісно. І я не селянка, як ти. Від твого села тільки глечики й залишились!

А навіщо ти за такого селянина заміж вийшла?

Обирала між двома бідами вибрала меншу, діалектично відповіла вона і на тому розмова закінчилась.

А потім розлучення, пакування валіз, пошуки квартири на Оболоні. Прохір звик, вдруге одружуватися поки не планує, але профіль на сайтах знайомств тримає так, про всяк випадок.

Їде, отже, в метро, обличчя серйозне, але ні хвилини не марнує тицяє в телефон, шукає анекдоти, новини про курс гривні, дивиться веселі меми. Гортає далі й далі, аж раптом упізнає знайоме обличчя, від якого аж підскочило серце.

Народна цілителька Маріянка, лікування травами.

І тут до нього долітає перша любов: незабута й наївна, ще шкільних часів. Він чудово памятав цю дівчину красиву, але трохи дивну. До речі, любов була безнадійна Маріянка й оком не моргала.

Від емоцій Прохір мало не пропустив свою Палац спорту, вилетів із вагона, таксі не дочекався попрямував додому пішки, як справжній киянин після довгого дня. Зайшов, кинув куртку, впав на низенький табурет у темному коридорі все дивився на екран, зарубав номер з обяви. Тут телефон дав сигнал SOS треба заряджати.

Поставивши телефон, спробував повечеряти, але апетит був оселедцевим: ніби є, а наче й нема. Трохи покопирсавшись у тарілці, перебрався на диван, а на нього вже навалилися спогади.

З першого класу всі знали Маріянка особлива: тиха, струнка дівчина з товстою косою, плаття завжди трохи нижче колін, не те що у Ірки чи Олі. Жила з дідом та бабцею за містом, у будинку, красивому як у казці, з різьбою на вікнах.

Прохір ще малим закохався в Маріянку: здавалась йому неземною з платком на голові, з рюкзачком, вишитим вручну, ні в кого в класі такого не було.

Віталася «Доброго здоровя» наче з минулого віку, а не цих «Привіт!» чи «Здоров!». На перервах не бігала, не кричала, завжди спокійна, трохи по-королівськи.

Одного дня Маріянка не прийшла у школу, і вся класна еліта рушила перевіряти чи не захворіла часом. І Прохір там був. Вийшли за місто, дорога звернула з асфальту раз, і тут казка: хатинка під лісом, та сама, справжній терем.

Ой, дивіться, там народ збирається, прошепотіла шибка Катруся.

Підійшли ближче там саме похорони. Померла бабуся Маріянки. Дівчина у платочку тихо витирала сльозу, поруч стояв її дід суворий, мовчазний. Процесія пішла на кладовище, діти теж пішли, уперше бачили справжні українські проводи.

На наступний день Маріянка знову в школі: сильна, тиха, з трохи червоними очима. Пройшли роки, дівчата стали фарбуватися, хвалитися, у кого телефон крутіший. Тільки Маріянка ходила рівна, як струна, румяна, не мала ні сережок, ні кулонів цінувала простоту.

Хлопці вже підморгували, Прохір вирішив діяти: у девятому класі набрався відваги й сказав:

Ходи, я тебе додому проведу.

Вона подивилась майже серйозно, прошепотіла:

Я просватана, Прошку. У нас така традиція.

Прохір геть засмутився, не розумів що за традиція і хто вони такі? Тільки згодом дізнався: дід та бабуся були старовірцями, батьків давно нема, виховували її самі.

Маріянка вчилась на «відмінно», без прикрас і гучних балачок. Однокласниці шулись, але нічого образливого не казали її поважали.

З кожним роком вона була все красивіша та впевненіша. У десятому класі хлопці потай закохувалися, але ніхто не смів жартувати чи знущатись.

Після школи всі розїхались хто-куди, Прохір поїхав у Київ поступив у НАУ, Маріянку бачив лише на фото у Facebook, чув, що вона вийшла заміж. Додому приїжджав рідко, літо то в табір, то на роботу.

Маріянка таки збула дану бабусею обіцянку вийшла заміж за хлопця з сусіднього села, переїхала далеко, до господарства: доїла корову, косила сіно, доглядала сина. Із однокласниками більше ніхто її не бачив.

Ого, цілителька травами оце так поворот, сміявся Прохір подумки, сидячи на дивані. Ще гарнішою стала!

В ту ніч Прохір ледь заснув: і вранці на роботі, і вдома думки про Маріянку не відпускали.

Перше кохання воно таке з дитинства й до сивини мозку не забувається.

Декілька днів ходив як у тумані, а потім не витримав написав їй повідомлення:

Привіт, Маріянко.

Доброго здоровя, відповіла вона, принципів не зраджує. Що вас цікавить, може щось турбує?

Це Прохір, твій однокласник. Ми ж разом за однією партою сиділи. Побачив тебе у Фейсбуці, вирішив написати.

Памятаю, Прохоре, ти завжди красунчик у навчанні був.

Тут твій телефон можна зателефонувати?

Можна, звісно.

Ввечері після роботи подзвонив. Трохи поговорили зясували, хто й де живе.

Я в Києві живу, працюю, каже коротко. А ти що розкажеш? Сімя, діти, господарство?

Я живу там, відкіля у школу ходила, повернулася після смерті чоловіка. Дід також давно помер.

Ой, пробач, не знав

Нічого, давно це було. Доля така нічого не поробиш. Ти, може, дзвониш як травознавець? Якщо треба ради дам.

Ні, просто так. Трави не треба, просто побачив тебе і нахлинули спогади.

Поговорили, згадали клас, попрощалися. І знову все по-старому: дім, робота, а за тиждень він не витримав знову дзвонить.

Привіт, Маріянко.

Доброго здоровя, Прохоре. Щось захворів чи сумуєш?

Сумую. Можна приїхати в гості?

Приїжджай, сказала просто, навіть трохи весело. Приїжджай, коли матимеш час.

У мене наступного тижня відпустка, зрадів він.

То й добре, адресу знаєш.

Тиждень той готувався, купував подарунки, страшнувато було яка вона зараз? Через тиждень вже мчав з Києва на рідну землю. Відстань не мала шість годин за кермом, але Прохір любить далекі мандри, особливо рідними просторами.

Село зустріло змінами: нові будинки, магазинчики, аптеки, кафе справжній райцентр! Зупинився біля продуктового.

Думав, село наше давно здалося, а воно цвіте, розростається, вголос здивувався.

А вже ж, ми не село, а місто статус давно дали, гордо відповів старенький чоловік, почувши хлопця. А ти, бачу, давно тут не гостював?

Ото точно, років десять, сміється Прохір.

У нас тепер господар справжній, голова молодець! розповів дідусь.

І ось, Маріянка вже стоїть біля хвіртки. Зателефонувала, щойно він підїжджав. Серце в грудях стрибало, як знаменита українська жаба ось-ось вистрибне. Ніхто не знав, що Маріянка все життя, з першого класу, тихо любила Прохора і якби не він, нікому б і не розповіла.

Зустріч була справді святкова: довго сиділи в бесідці, терем-палац постарів, але лишився затишним.

Маріянко, я приїхав по справі! говорить серйозно, а очі аж блищать.

Які ще справи? питає вона, трохи хвилюючись.

Я тебе кохаю все життя невже не відповіси взаємністю?

Маріянка підскочила і, як молоде ягня, обняла його.

Проха, ти мій! Я ж з дитинства тебе люблю!

Відпустку Прохір провів у Маріянки. А перед відїздом пообіцяв:

Влаштую справи, працюватиму віддалено, і повернуся! Більше нікуди не поїду тут народився, тут і знадоблюсь!

Сміявся, а серце дзвенить, як козацька шабля на весняному сонці.