Олена поправляла вишивану серветку на кухонному столі, її пальці тремтіли від втоми й хвилювання. Сьогодні було двадцять пята річниця їхнього весілля з Миколою, срібна, і вона зранку готувала святкову вечерю. На плиті тушкувалася качка з яблуками та медом, у духовці грілася картопля з чебрецем, а на дошці червоніли зерна гранату для салату Микола обожнював цей кислуватий смак. Кухня пахла спеціями, ваніллю від грушевого пирога та легким димком від трьох свічок у металевих підсвічниках. На столі стояла пляшка червоного вина, того самого «Каберне», яке вони пили на весіллі Олена спеціально замовила його в винному магазині. Вона вдягла темно-синю сукню з мереживним коміром, розпустила коси, які зазвичай збирала у пучок, і навіть підфарбувала губи яскравою помадою, чого не робила роками.
Вона глянула на годинник із маятником, що висів над холодильником 20:15. Микола обіцяв бути о сьомій. Олена набрала його номер, але автоінформатор сухо повідомив, що абонент недоступний. Серце стиснулося, але вона відігнала погані думки, помішуючи вершковий соус. «Затримався на роботі», подумала вона, поправляючи букет троянд у вазі.
Двері рипнули, і в хату влетіла Соломія, їхня двадцятитрирічна донька, яка приїхала на вихідні з сусіднього міста, де працювала дизайнеркою. Її русяві кучері були розкуйовджені від вітру, а в руках вона тримала полотняну торбу та букет жовтих хризантем.
«Мамо, я тут!» скрикнула Соломія, скидаючи кеди та ледь не впустивши торбу. «Ого, який стіл! Це що, річниця?»
Олена посміхнулася, беручи квіти й вдихаючи їхній гіркуватий аромат.
«Ага, двадцять пять років. Тато обіцяв бути о сьомій, але, схоже, затримався».
Соломія хмикнула, вішаючи шкіряну куртку на гачок.
«Ну, це ж тато. Завжди у своїх справах. Допомогти з чимось?»
«Постав вино й келихи», сказала Олена, але голос їй тріпотів. Вона знову подивилася на годинник 20:30. Качка вистигала, соус густів, а свічки догоряли, роняючи віск на серветку.
О девятій Олена сиділа за столом, перебираючи вишиту серветку весільний подарунок від покійної тітки. Соломія, сидячи навпроти, гортала телефон, намагаючись розрядити напружену тишу.
«Мамо, може, ще раз подзвониш?» запропонувала вона, відпиваючи чай із чашки із кішкою.
Олена похитала головою, губи її стиснулися.
«Марно, Соломійко. Він забув. Знову».
Соломія насупилася, поклавши телефон.
«Не накручуй себе. Може, у нього справи. Ти ж знаєш, він начальник цеху, там завжди аврали. Вчора дзвонив, казав, що верстат зламався».
Олена здавила серветку так, що пальці побіліли.
«Справи? Соломійко, це наша річниця! Я цілий день коло плити, сукню наділа, а він навіть не подзвонив!»
Двері скрипнули, і в кухню увійшов Микола. Його сіра куртка була помятою, волосся розкуйовджене, а під очима лежали темні тіні. У руках він тримав потертий портфель, але ні квітів, ні посмішки не було.
«Привіт», буркнув він, ставлячи портфель біля стіни. «Що за стіл? Свято якесь?»
Олена завмерла, очі її розширилися, наче він ударив її.
«Свято? Миколо, сьогодні наша річниця. Двадцять пята!»
Микола застиг, обличчя його поблідло, а портфель ледь не висковзнув з рук.
«Трясця, Оленко я забув. На роботі аврал, цілий день на ногах. Верстат, потім звіт»
Олена встала, голос її затремтів, як струна.
«Забув? Я цілий день готувала, чекала тебе, свічки запалила! А тобі байдуже на мене!»
Микола скинув куртку, кинувши її на стілець. Брови його зійшлися.
«Байдуже? Оленко, я пашу, щоб у нас усе було! А ти одразу скандал робиш через якусь вечерю!»
Соломія покашляла, намагаючись втрутитися.
«Годі вам сваритися. Тату, сідай, поїж. Мамо, він не навмисно».
Але Олена обернулася до доньки, очі її спалахнули.
«Не навмисно? Соломійко, він завжди так! Я для сімї все, а він приходить і робить вигляд, ніби це дрібниці!»
Микола вдарив долонею по столу, келихи дзенькнули.
«Все? А я що, нічого не роблю? Я на роботі з шести ранку, Оленко! А ти завжди незадоволена, завжди щось вимагаєш!»
Вечеря, яка мала бути святом, перетворилася на поле бою, де кожна тарілка була як міна, готова вибухнути.
Наступного ранку почалося з важкої тиші, ніби за вікном стояв осінній туман. Олена варила каву, не дивлячись на Миколу. Він сидів за столом, перегортаючи місцеву газету, але пальці нервово перебирали куток сторінки. Соломія, відчуваючи напругу, намагалася розрядити обстановку, намазуючи масло на хліб.
«Мамо, качка учора була просто б
