**Мій номер забутий**
— Мамо, ну скільки можна?! — Наталка кинула на стіл свій телефон так, що екран мигнув і погас. — Кожного дня одне й те саме! Кожен бісів день!
— Наталко, серденько, я ж не навмисно… — Людмила Степанівна стиснула у руках свій старий кнопковий телефон, з якого вже стерлися цифри. — Просто знову забула. Пам’ять зовсім нікуди не годиться.
— Забула! — Наталка зірвалася з дивана, пройшлася кімнатою. — Мамо, я ж тобі сто разів пояснювала! Натискаєш зелену кнопку, коли телефон дзвонить. Зелену! Не червону, не синю, а зелену!
— Я ж натискала зелену…
— Ні, мам, ти натискала червону, бо я чула короткі гудки. Це значить, що ти відхилила дзвінок!
Людмила Степанівна безпорадно подивилася на доньку, потім на свій телефон. Маленький, чорний, з кнопками, які здавалися їй то занадто дрібними, то занадто яскравими. Вона пам’ятала часи, коли телефон був один на всіх у комунальній квартирі, стояв у коридорі, і сусіди чергувалися, щоб поговорити. Тоді все було простіше.
— Доню, а може, мені й не потрібен цей телефон? — тихо запитала вона. — Раніше ж якось жили без нього.
— Мамо! — Наталка зупинилася, глянула на неї з таким болем, ніби почула щось страшне. — Як це не потрібен? А якщо з тобою щось станеться? А якщо я буду хвилюватися?..
— Гаразд, гаразд, — поспішно згодилася Людмила Степанівна. — Навчуся. Покажи ще раз.
Наталка сіла поруч, узяла мамин телефон у руки. Її пальці були довгі, доглянуті, з манікюром, який Людмила Степанівна завжди вважала надто яскравим. А її власні руки, в пігментних плямах, з узлуватими пальцями, здавалися такими старезними поруч із доньчиними.
— Дивись, мам. Коли телефон дзвонить, загоряється екран. Бачиш? Ось тут, зліва, зелена кнопка з трубкою. Це значить «відповісти». А справа червона — «відхилити». Запам’ятай: зелена — так, червона — ні.
— Зелена — так, червона — ні, — слухняно повторила Людмила Степанівна. — А якщо я переплутаю?
— Не переплутаєш, — зітхнула Наталка. — Спробуй запам’ятати так: зелений — це трава, це життя, це добре. А червоний — як кров, як небезпека, це погано.
— Зрозуміла, — кивнула Людмила Степанівна, хоч їй було незрозуміло, до чого тут трава й кров. — А як подзвонити тобі?
— Мам, ми ж це вже проходили. Натискаєш на мою фотку у контактах. Ось, я тобі налаштувала: «Наталка, донька». Натиснула — і телефон сам набере мій номер.
Людмила Степанівна подивилася на екран. Там справді було фото Наталки — усміхненої, молодої, гарної. Не такою, як зараз, втомленою й роздратованою.
— А якщо я забуду, де твоя фотка?
— Мам, вона ж перша у списку! Сама перша!
— Добре. А якщо телефон зламається?
— Не зламається, — Наталка потерла скроні. — Мам, давай я краще напишу твій номер на магніті, великими цифрами. Будеш дзвонити зі стаціонарного.
— Але ж у мене його нема! Ти ж сказала, що він не потрібен, якщо є мобільний.
— Тоді попросиш у сусідів.
— У яких сусідів? — Людмила Степанівна розгубилася. — Я ж з ними не спілкуюся. Вони молоді, працюють, їм неколи.
— Мам… — Наталка сіла на диван, сховала обличчя в долоні. — Я не знаю, що робити. Я дзвоню тобі щодня, а ти не береш трубку. Я хвилююся, думаю, що з тобою щось не так. Приходжу — а ти в нормі, просто кнопку не ту натиснула.
— Пробач мене, доню. Я ж не хочу тебе засмучувати.
— Я знаю. Але так виходить.
Людмила Степанівна сиділа й дивилася на свої руки. Колись вони готували обіди для всієї родини, прали, прибирали, няньчили маленьку Наталку. Вони вміли все. А тепер не можуть впоратися з невеликою коробочкою з кнопками.
— А пам’ятаєш, — раптом почала вона, — коли ти була маленькою, ми з татом купили тобі іграшковий телефон? Рожевий, з великими кнопками. Ти годинами «дзвонила», уявляла, що розмовляєш із бабусею в село.
— Пам’ятаю, — Наталка підвела голову. — На ньому цифри вчила.
— Ось бачиш. А тепер мені цифри вчила, — сумно усміхнулася Людмила Степанівна. — Все навпаки.
— Мам, — Наталка присунулася ближче. — Давай ще раз спробуємо. Тільки повільно. Я зараз подзвоню, а ти відповіси. Домовились?
— Домовились.
Наталка взяла свій телефон, знайшла мамин номер, натиснула зелену кнопку. Телефон Людмили Степанівни завибрирував, на екрані з’явилося фото доньки.
— Дивись, мам, я дзвоню. Бачиш мою фотку?
— Бачу.
— Тепер натискай зелену. Ось цю.
Людмила Степанівна подивилася на екран. Там було дві кнопки — зелена й червона. Вона точно знала, що треба натиснути зелену. Але рука сама тягнулася до червоної.
— Ні, мам, не цю! — Наталка схопила її руку. — Ось цю, зелену!
— Так, так, вибач. Я ж знаю, що зелену.
Вона натиснула зелену кнопку.Людмила Степанівна почула дочкиний голос у трубці, і в її серці засяяла надія — адже кожна маленька перемога робить світ трохи простішим.
