— Мамо, ну скільки можна?! — Соломія кинула на стіл свій телефон так, що екран блимнув і погас. — Кожен день одне й те саме! Кожен бісів день!
— Соломійко, серденько, я ж ненавмисно… — Галина Степанівна стиснула в руках свій старенький кнопковий телефон, з якого вже стерлися цифри. — Просто знову забула. Пам’ять уже зовсім не та.
— Забула! — Соломія зірвалася з дивана, пройшлася кімнатою. — Мамо, я ж тобі сто разів пояснювала! Натискаєш зелену кнопку, коли телефон дзвонить. Зелену! Не червону, не синю — зелену!
— Я натискала зелену…
— Ні, мамо, ти натискала червону, бо я чула короткі гудки. Це значить, що ти відхилила дзвінок!
Галина Степанівна безпорадно подивилася на доньку, потім на свій телефон. Маленький, чорний, з кнопками, які їй здавалися то занадто дрібними, то занадто яскравими. Вона пам’ятала часи, коли телефон був один на всю комунальну квартиру, стояв у коридорі, і всі сусіди чергувалися біля нього. Тоді все було простіше.
— Доню, а може, мені й не потрібен цей телефон? — тихо запитала вона. — Раніше ж якось жили без нього.
— Мамо! — Соломія зупинилася, подивилася на неї з таким болем, ніби почула щось страшне. — Як це не потрібен? А якщо з тобою щось станеться? А якщо я буду хвилюватися? А якщо…
— Гаразд, гаразд, — поспішно погодилася Галина Степанівна. — Буду вчитися. Покажи мені ще раз.
Соломія сіла поруч із матір’ю, взяла її телефон у руки. Пальці в неї були довгі, доглянуті, з манікюром, який Галина Степанівна завжди вважала занадто яскравим. А її власні руки — у пігментних плямах, з вузлуватими пальцями — виглядали поруч із доччиними зовсім по-бабусиному.
— Дивись, мамо. Коли телефон дзвонить, загорається екран. Бачиш? Ось тут, зліва, зелена кнопка із трубкою. Це означає «прийняти дзвінок». А справа червона кнопка — це «відхилити». Запам’ятай: зелена — так, червона — ні.
— Зелена — так, червона — ні, — слухняно повторила Галина Степанівна. — А якщо я переплутаю?
— Не переплутаєш, — зітхнула Соломія. — Спробуй запам’ятати так: зелений колір — як трава, як листя, це життя, це добре. Червоний — як кров, як небезпека, це погано.
— Зрозуміло, — кивнула Галина Степанівна, хоч їй було зовсім не зрозуміло, до чого тут трава й кров. — А як мені подзвонити тобі?
— Мамо, ми це вже проходили. Натискаєш на моє фото у телефонній книзі. Бачиш, я тобі налаштувала? Ось моє фото, під ним написано «Соломія донька». Натискаєш — і телефон сам набере мій номер.
Галина Степанівна подивилася на екран. Там справді було фото Соломії — усміхненої, молодої, гарної. Зовсім не такою, якою вона була зараз, втомленою й роздратованою.
— А якщо я забуду, де твоє фото?
— Мамо, воно ж перше у списку! На самому верху!
— Добре. А якщо телефон зламається?
— Не зламається, — Соломія потерла скроні. — Мамо, давай я краще номер на холодильнику напишу. Великими цифрами. Будеш дзвонити зі стаціонарного.
— У мене ж стаціонарного немає. Ти сама казала, що він не потрібен, якщо є мобільний.
— Тоді попросиш у сусідів.
— У яких сусідів? — Галина Степанівна розгубилася. — Я ж з ними не спілкуюся. Вони молоді, працюють, їм ніколи.
— Мамо, — Соломія сіла на диван, закрила обличчя руками. — Я не знаю, що робити. Я дзвоню тобі щодня, а ти не береш трубку. Я хвилююся, думаю, що з тобою щось сталось. Приходжу — а ти жива-здорова, просто кнопку не ту натиснула.
— Пробач мене, доню. Я ж не хочу тебе засмучувати.
— Знаю, що не хочеш. Але виходить, що засмучуєш.
Галина Степанівна сиділа й дивилася на свої руки. Колись ці руки готували обіди для всієї родини, прали, прибирали, годували маленьку Соломію. ЦіІ ось тоді Галина Степанівна усміхнулась, обійняла доньку і прошепотіла: “Не хвилюйся, моя дитино, я обов’язково навчусь, бо твоя турбота для мене найдорожча”.
