**Твій номер забутий**
— Мамо, ну скільки можна?! — Соломія шпурнула свій телефон на стіл так, що екран мигнув і згас. — Кожного дня одне й те саме! Кожен чортів день!
— Соломійко, серденько, я ж не навмисно… — Галина Дмитрівна стиснула свій старенький кнопковий телефон, з якого вже стерлися цифри. — Просто знову забула. Пам’ять уже не та.
— Забула! — Соломія зірвалася з дивана, пройшлася по кімнаті. — Мамо, я ж тобі сто разів пояснювала! Тицяєш зелену кнопку, коли телефон дзвонить. Зелену! Не червону, не блакитну, а зелену!
— Я тицала зелену…
— Ні, мамо, ти тиснула червону, бо я чула короткі гудки. Це значить, що ти зняла слухавку!
Галина Дмитрівна безпорадно подивилася на доньку, потім на свій телефон. Маленький, чорний, із кнопками, які їй здавалися то занадто маленькими, то занадто яскравими. Вона пам’ятала часи, коли телефон був один на всю комуналку, стояв у коридорі, і всі сусіди по черзі ним користувалися. Тоді все було простіше.
— Доню, а може, мені й не потрібен цей телефон? — тихо запитала вона. — Раніше ж якось жили без нього.
— Мамо! — Соломія зупинилася, подивилася на неї з таким болем, ніби почула щось жахливе. — Як це не потрібен? А якщо з тобою щось станеться? А якщо я хвилюватимуся? А якщо…
— Гаразд, гаразд, — поспішно погодилася Галина Дмитрівна. — Вчитимусь. Покажи мені ще раз.
Соломія сіла поруч із матір’ю, взяла її телефон у руки. Пальці у неї були довгі, доглянуті, з манікюром, який Галина Дмитрівна завжди вважала занадто яскравим. А її власні руки — у пігментних плямах, з вузлуватими пальцями — виглядали поруч із дончиними зовсім як у бабусі.
— Дивись, мамо. Коли телефон дзвонить, засвічується екран. Бачиш? Ось тут, зліва, зелена кнопка з трубкою. Це значить «прийняти виклик». А справа червона кнопка — це «відхилити». Запам’ятай: зелена — так, червона — не.
— Зелена — так, червона — не, — слухняно повторила Галина Дмитрівна. — А якщо я переплутаю?
— Не переплутаєш, — зітхнула Соломія. — Спробуй запам’ятати так: зелений колір — як трава, як листя, це життя, це добре. Червоний — як кров, як небезпека, це погано.
— Зрозуміло, — кивнула Галина Дмитрівна, хоча їй було зовсім не зрозуміло, до чого тут трава і кров. — А як мені подзвонити тобі?
— Мамо, ми це вже проходили. Тицяєш на моє фото у телефонній книзі. Бачиш, я тобі налаштувала? Ось моє фото, а під ним написано «Соломія, донька». Тицяєш на нього, і телефон сам набере мій номер.
Галина Дмитрівна подивилася на екран. Там справді було фото Соломії — посміхаючої, молодої, гарної. Зовсім не такої, якою вона була зараз, втомленою і роздратованою.
— А якщо я забуду, де твоє фото?
— Мамо, воно ж перше у списку! Найвище!
— Гаразд. А якщо телефон зламається?
— Не зламається, — Соломія потерла скроні. — Мамо, давай я краще номер на холодильнику напишу. Великими цифрами. Буд— Добре, — погодилася Соломія, обіймаючи маму, і вони разом пішли на кухню, де чекав теплий чай і запашна шарлотка, а старий телефон, що тепер став символом їхньої терпіння і любові, мовчки лежав на столі, нарешті знайшовши своє місце в їхньому житті.
