«Ганно, виходь з моєї хати негайно!» — більше не можу терпіти сестру та її дітей.
У невеликому містечку під Вінницею, де ранковий гомін базару зливається із запахом свіжого хліба, моє життя в 40 років перетворилося на хаос через сестру. Мене звати Олеся, і я живу сама у своїй дворкімнатній квартирі, яку з тяжкою бідою виплатила після розлучення. Але моя молодша сестра Ганна, її троє синів і її безвідповідальність довели мене до краю. Вчора я вигукнула їй з порога: «Виходь з моєї хати негайно!» — і тепер не знаю, чи правильно зробила, але більше нема сил терпіти.
Сестра, яка була рідною
Ганна молодша за мене на п’ять років. Ми завжди були близькі, хоч і різні. Я — організована, працьовита, все життя тягнула все на собі. Ганна — легковажна, завжди у пошуках «кращої долі». У неї троє синів від різних чоловіків: Тарасу 12, Олегові 8, Іванові 5. Вона живе у знімній кімнаті, перебивається випадковими заробітками, і я завжди їй допомагала — грішми, продуктами, одягом для дітей. Коли вона попросилась пожити в мене «на пару тижнів», я не змогла відмовити. Це було три місяці тому.
Моя квартира — моя фортеця. Після розлучення я вклала в неї все: ремонт, меблі, затишок. Працюю адміністратором у готелі, і моє життя — це порядок і стабільність. Але з появою Ганни та її дітей мій дім став схожий на ярмарок. Її сини носяться коридором, кричать, ламають речі, пачкають стіни. А Ганна замість виховувати їх сидить у телефоні або тікає «по справи», залишаючи їх на мене.
Хаос, що знищив мій порядок
З першого дня я зрозуміла, що це помилка. Тарас, старший, грубить, Олег пошкреб обшарі, Іван розмазує їжу по столу. Вони не слухаються ні Ганни, ні мене — ніби звикли, що їх мама тягає їх від одного «дядька» до іншого, і мій дім для них — просто чергова зупинка. Ганна не прибирає за дітьми, не готує, не допомагає. «Олесю, та ти ж сама, тобі не важко», — каже вона, а я душуся від її нахабства.
Моя квартира тепер як кімната у гуртожитку. Брудний посуд у мийці, розкидані іграшки, плями на дивані. Я повертаюся з роботи і замість відпочинку мию підлогу, готую вечерю для п’ятьох, намагаюся заспокоїти дітей. Ганна ж або спить, або торочить із подругами. Коли я прошу її прибрати, вона закатує очі: «Ой, Олесю, не починай, я й так стомилася». Стомилася? Від чого? Від того, що живе за мій рахунок?
Остання крапля
Вчора я прийшла додому і не впізнала свою квартиру. По коридору бігали її сини, один мало не збив мене з ніг. На кухні — гора брудного посуду, у вітальні — розлитий узвар на килимі. Ганна сидела на дивані, гортаючи телефон. Я вибухнула: «Ганно, виходь з моєї хати негайно!» Вона подивилася на мене, як на божевільну: «Ти серйозно? Куда я піду з дітьми?» Я відповіла, що це не моя проблема, але всередині все тремтіло. Її діти завмерли, дивлячись на нас, мені стало їх шкода, але я більше не можу.
Я дала їй тиждень, щоб знайти житло. Вона почала плакати, казати, що я жорстока, що кидаю рідну сестру. Але де була її турбота, коли вона руйнувала мій дім? Де була вдячність за все, що я для неї зробила? Мої подруги кажуть: «Олесю, ти права, годі бути їх спонсором». А мати, дізнавшись про сварку, телефонує і благає: «Не виганяй Ганну, вона ж із дітьми». А я? Хіба я не заслужила спокою?
Страх і рішучість
Я боюся, що вчинила надто різко. Ганна з дітьми справді у складному становищі, і я відчуваю провину, особливо за небожат. Але я не можу жертвувати собою заради її безвідповідальності. Мій дім — це все, що в мене є, і я не хочу, щоб він став притулком для її хаосу. Я запропонувала допомогти їй із пошуком житла, але вона відмовилася: «Ти просто хочеш позбутися нас». Може, і хочу. І не бачу в цьому нічого поганого.
Я не знаю, як пройде цей тиждень. Чи пробачить мене мати? Чи зрозуміє Ганна, що сама винувата? Чи я залишуся «злою сестрою», яка вигнала родину на вулицю? Але я знаю одне: я втомилася бути їх рятівником. У 40 років я хочу жити у своїй хаті, де панує порядок, де я можу вільно дихати, де ніхто не топче мої межі.
Мій крик про волю
Ця історія — мій крик про право на своє життя. Ганна, можливо, любить своїх дітей, але її безвідповідальність руйнує мій світ. Її сини, можливо, не винуваті, але я не можу бути їх матір’ю. У 40 років я хочу повернути свій дім, свій спокій, свою гідність. Нехай цей крок буде болючим, але я не відступлю. Я — Олеся, і я обираю себе, навіть якщо це розіб’є серце моїй сестрі.
