Ніна Степанівна стояла біля вікна, притуливши долоню до холодного скла, і спостерігала, як двірник Іван Іванович згрібає останні жовті листки. Жовтень видався дощовий, і в душі у неї було так само сиро та нудно.
— Мамо, ти знову біля вікна? — у кімнату увійшла Олеся, її дочка, вже не молода, під сорок. — Чаю хочеш?
— Хочу, — відповіла Ніна Степанівна, не обертаючись. — Олесю, а що це у нас у комірці стукає? Вчора ввечері чула, сьогодні зранку знову.
Олеся скривилася, поставила чайник на плиту.
— Миша, мабуть. Або труби старі. Мамо, ну не вигадуй. Будинок ще з шістдесятих, тут усе скрипить і гуде.
— Ні, не миша. Миші по-іншому шуршать, а тут саме стук. Ніби хтось зсередини. — Ніна Степанівна обернулася до доньки. — Давай подивимося?
— Мамо, ми вчора дивилися! Там наші старі речі, татові інструменти, банки з солінням. Більше нічого немає. Ти просто нервовичаєш після лікарні.
Ніна Степанівна глибоко зітхнула. Місяць тому її клали з серцем, тепер Олеся метушиться навколо, як курка з курчатами, боїться залишити саму. Переїхала до неї зі своєї хатички, взяла відпустку на роботі. А Ніна Степанівна почувається тягарем.
— Олесю, поїхала б ти додому. Я ж добре себе почуваю. І потім, Вітя твій сумує.
— Вітя переживе. А от якщо з тобою щось станеться, я собі цього не пробачу, — Олеся залила окріп у заварювальник, принесла мамі чашку. — Пий, поки гарячий.
Вони сіли за кухонний стіл, і раптом знову почувся стук. Чіткий, ритмічний — раз, два, три, пауза, знову раз, два, три.
— Чуєш? — Ніна Степанівна вхопила доньку за рукав. — Ось, знову почалося.
Олеся насупилася, прислухалася. Стук повторився.
— Підемо подивимося, — рішуче встала вона.
Комірка була за кухнею, маленька темна закутка, де зберігалися дрібниці. Олеся ввімкнула світло, оглянулася. Полиці з банками, старі коробки, батьків ящик з інструментами. Все на своїх місцях.
— Бачиш? Нікого тут немає, — сказала вона мамі.
— А це що? — Ніна Степанівна показала на дальню полицю, де стояла незнайома шкатулка.
Олеся підійшла ближче. Шкатулка була старовинна, з темного дерева, з мідними куточками. На крисці вирізані були якісь незрозумілі знаки.
— Звідки вона тут? — здивувалася Олеся. — Я таку не пам’ятаю.
— І я не пам’ятаю. Дивно… — Ніна Степанівна простягнула руку, але донька зупинила її.
— Не чіпай. Може, сусіди поставили? Чи управителька залишила? Запитаємо в Івана Івановича, він усе знає.
Жінки вийшли з комірки, але Ніна Степанівна все поглядала назад. Щось неспокійно стало на душі. А стук припинився, начебто його ніколи не було.
Ввечері Олеся подзвонила чоловікові.
— Вітьку, як справи? Я ще пару днів побуду, мама чогось нервує. Каже, у комірці хтось стукає. Знайшли там якусь дивну шкатулку.
— Може, до лікаря її показати? — запропонував Вітя. — Після інфаркту бувають галюцинації.
— Та не галюцинації це. Я сама стук чула. І шкатулка справді стоїть. Завтра у дворника запитаю.
— Олесю, а ти її не відкривала?
— Ні, мама не веліла чіпати. І якось моторошно. Гарна, але страшна.
— І правильно. Нехай стоїть.
Вранці Ніна Степанівна прокинулася від стуку. Він був голосніший, наполегливіший. Наче хтось вимагав уваги. Вона накинула халат, пішла на кухню. Олеся ще спала у вітальні на дивані.
Стук ставав дедалі сильнішим. Ніна Степанівна підійшла до дверей комірки, притулила вухо. Звук йшов саме звідти, з глибини, з дальньої полиці.
— Хто там? — прошепотіла вона.
Стук припинився. Тиша. Потім — один удар, дуже голосний.
Ніна Степанівна здригнулася, серце закалатало. Вона побігла будити доньку.
— Олесю! Вставай швидше!
— Що трапилося, мамо? — Олеся схопилася, налякана.
— Там… у комірці… Воно мені відповіло!
— Що відповіло?
— Я запитала, хто там, і воно стукнуло один раз. Наче сказало!
Олеся протерла обличчя, глянула на годинник. Шоста ранку.
— Мамо, ти певна?
— Абсолютно. Олесю, давай викличемо когось. Слюсаря. Чи… не знаю, священика.
— Священика? — Олеся здивувалася. — Мамо, ти ж ніколи не була віруючою.
— А тепер починаю вірити. Є щось у цьому світі, чого ми не розуміємо.
Після сніданку вони спустилися у двір шукати Івана Івановича. Старий дворник підмітав доріжку, насвистуючи.
— Іване Івановичу, — покликала його Олеся. — Можна на хвилинку?
— Звісно, Олесю. Що трапилося?
— Ви не знаєте, хто міг у нашу комірку шкатулку поставити? Ми її тамА потім, коли вона все ж відкрила кришечку, шкатулка виявилася порожньою — лишень тиша й холод повітря нагадали їй, що іноді найголовніші таємниці не потребують розгадки.
