Ой, люди добрі, послухайте ж історію, від якої навіть кури в селі замовкнуть. Як то кажуть: «Не купуй кішку в мішку — а то втече».
Була в нас у селі одна жінка — Марія Іванівна. Працьовита, як бджола: і город поле, і хату прибере, і вареники такі ліпить, що аж слинки течуть. Син у неї, Петрик, хлопець добрий — умілі руки, щире серце, завжди готовий допомогти. Та була в нього одна слабкість — душа м’яка, як пух: кожну дівчину жалів, кожній вірив, а вже як закохається — то й зовсім розуму не має.
Одного разу привів він до хати свою нову знайому — Яринку. Дівчина, як з журналу: вії як щітки, губи як малина, нігті довгі, наче кігті у кота. Дивишся — красуня, але, як кажуть, «лице — не дзеркало душі».
Марія Іванівна відразу відчула — щось не так. Жіноча інтуїція — вона, як вітер у полі: завжди попереду. І шепнула синові:
— Петре, не подобається мені вона. Мабуть, тільки про гроші й розваги думає.
І не помилилася. Бо перше, що зробила Яринка в хаті — кинула ложку в миску й сіла. Марія, звикла до ладу, чемно промовила:
— Прибери за собою.
А та навіть не зворухнулася:
— Не хочу руки псувати.
Ну, думає мати, може, жартує. Ан ні — взяла ту ложку, мила-мила, а вона, як була в жирі, так і залишилася.
— Сину, ти ж не з нею жити збираєшся? — питає Марія.
А Петро тільки мрійно посміхнувся:
— Збираюся. Люблю її!
Ось вам і казка: «Кохання сліпе — полюбиш і кізяка». Минуло кілька місяців — і весілля гуляли. Марія, хоч і важко було, віддала їм хату — хай молоді живуть самостійно.
Через рік пішла свекруха до них у гості. Ой, лишенько… Що вона побачила! Пилюка на шафі, як сніг, посуд у мийці горою, по підлозі шкарпетки — немов гриби після дощу. А Яринка сидить, нігті пиляє й бурмоче:
— Я в пошуках себе.
А у сина вже третя кредитка на шиї. Яринці треба нову машину — щоб усі бачили, яка вона пані.
— А хто платитиме? — питає Марія.
— Це не ваша справа, — відрізала та. — Чоловік має забезпечувати, а я маю бути гарною.
Тоді свекруха й дала собі слово: «Більше ні копійки».
Не минуло й півроку, як Петро прийшов до матері:
— Мамо, візьми кредит за мене.
А вона спокійно відповіла:
— Ні, сину, хто накоїв — той і викручується.
Повернувся додому й каже дружині, що машини не буде. І тоді, люди добрі, почалося… Крики, сльози, дверима тріскотіли так, що, певно, і кури злякалися. Яринка вила, що без машини вона — ніщо, доки Петро не вигнав її за поріг. Незабаром і розлучилися.
Отож, діти мої, пам’ятайте: «Не та хата дорога, де стіни, а де згода». Бо яка з жінки господиня, коли в неї єдине вміння — нігті красити? Любов — це не лише слова, а й турбота, праця разом. І краще жити бідно, та в мирі, ніж у розкошах, та в сварках.
