«Дочекайся мене, Олесю Миколаївно!»
Дзвінок пролунав, і шкільні коридори поволі спорожніли. Вчителі розходилися по класах, підганяючи спізнившихся учнів. За вікнами шаруділа молода листва, а сонце так і вабило на вулицю. Олеся Миколаївна зупинилася біля дверей класу. Їй, як і дітям, кортіло кинути все і піти гуляти весняним містом. Вона зітхнула й увійшла. Семикласники з шумом підвелися.
— Доброго ранку. Сідайте, будь ласка, — промовила вона, проходя до столу.
— Хто сьогодні відсутній? — окинула клас швидким поглядом.
Відмінниця Марія Вовченко підвелася і англійською повідомила, що хвора Поліна Рябініна, а також немає Дениса Галагана. Вона завжди першою реагувала, бо говорила краще за всіх. По класу прокотився шепіт.
— Ваню, що з Денисом? — спитала Олеся Миколаївна вже українською.
Іван Коваль був сусідом Дениса.
Усі в школі знали, що батько хлопця рік тому вийшов із в’язниці, не працював, пив і нещадно бив дружину. Синові теж діставалося, коли той заступався за матір. Денис часто приходив на уроки з синцями. Перед фізкультурою він заходив до роздягальні останнім, щоб хлопці не бачили зажилих кров’яних плям на тілі. Але всі знали — батько розпускав руки. Сусід Ванько Коваль розповідав.
Олесі симпатизував Денис, і вона його шкодувала. Хлопець вродливий, розумний не за віком. У неблагополучних сім’ях діти дорослішають рано. Вчився добре, швидко все схоплював. Тільки англійська йому не давалася, але він старався.
Після інституту Олеся повернулася до рідної школи викладачкою англійської. Не хотіла залишати матір саму, тому не поїхала до Києва, не влаштувалася в приватну школу, як зробили багато її одногрупників.
Старшокласникам викладала досвідченіша вчителька. Олесі дісОлеся Миколаївна подивилася у вікно, де грало вечірнє сонце, і раптом усміхнулася, адже зрозуміла — щастя не має віку, правила чи строків, воно просто є, коли двоє людей дійсно люблять.
