Сьогодні у мене на душі важко. Запишу, щоб полегшало.
Моєму синові п’ятий рік як одружений, а я за ці роки жодного разу не була у них вдома. Навіть на поріг не ступала. Невістка з перших днів дала зрозуміти: гості їй не потрібні, — зі сльозами розповідає 60-річна Ганна Миколаївна з Житомира.
Син живе з дружиною в її двокімнатній хрущовці біля центру. Для молодят — достатньо. Мріють про більше, відкладають гривні, працюють. Здавалося б, все зрозуміло, все на своїх місцях.
— Поки дітей не було, я не лізла не в своє. Вони цілий день у справах, а я на городі — кожен при своєму. Бачились святами, дзвонили часто. Мене це влаштовувало, — зітхає жінка.
Та недавно сталося інакше. Марія — невістка Ганни Миколаївни — ледве виносила донечку, пологи були важкі. Ледве вижила. Свекруха навідувала її в лікарні, носила борщ і пюре, переживала. Після всього вона й подумати не могла, що з народженням онучки її просто відгородять.
— Марія ще до пологів казала, що хочуть виховувати дитину самі. Без порад. Та я гадала — це так, слова. Не виспиться кілька ночей, стомиться — тоді й попросить допомоги. Адже я знаю, як це — бути молодою матір’ю, — ділиться жінка.
Ганна Миколаївна згадує, як її власна мати допомагала їй, коли вона ростила Андрійка. Варила, прибирала, гуляла з ним, поки вона спала. Та підтримка була безцінною.
— Я приїхала на виписку, як належить — з квітами, крижмою, сльозами. Обняла сина, привітала Марію. А вони просто підвезли мене додому, сказали: «Хочемо відпочити, давай пізніше». Ані «заходь на каву», ані «посиди хвилину». Мене ніби вимкнули.
Перший місяць вони взагалі нікого не підпускали до дитини. Марія казала — «адаптація», «час для сім’ї». Ну добре. Почекаємо. Але минув другий… третій… Вже півроку, а двері як були замкнені, так і є.
— Гуляємо лише у дворі. Марія іноді дає мені коляску: «Пройтися, я до дому — прати треба». А я йду, а за спиною — хляп! Двері. На поріг не пускають. Жодного разу. За всі ці місяці, — каже свекруха з гіркотою.
Спочатку ображалася. Плакала, злилася. Потім змирилася.
— Думаю, добре хоч гуляти дозволяє. Хоч онучку бачу. Хоч не ховає її від мене назавжди. Співаю їй пісні, розповідаю казки, а потім повертаю коляску — і знову на самоті.
Часів питає себе — може, щось не так зробила? Чи в Марії є свої причини? Та пояснень нема. Лише холод, ніби ми не родичі, а сусіди з різних поверхів.
Отак і живу. Навчився: іноді краще відійти, ніж битися об стіну. Любов не вимірюється кількістю візитів. Головне — щоб у серці не закипала злоба.
