**Таємниця старого листа: кохання сильніше минулого**
Орест повернувся з роботи втомленим. Влітку він підробляв на будівництві — не вічно ж жити на мамині гроші. Через рік закінчить університет, влаштується за фахом, одружиться зі своєю коханою Соломією.
«Мамо, а давай на вихідні в село поїдемо? Відпочинемо, я на рибалку схожу», — запропонував він, допиваючи вечерю.
«Я сама збиралася сказати, сину, — відповіла Оксана, ставлячи перед ним чай. — Думала, ти втомився, не до села. Може, продамо хату? Якщо ніхто там не живе, вона зруйнується. Після смерті батька ми туди не їздили. Якщо вона вам не потрібна, грошей на весілля вистачить».
«У батьків Соломії дача біля міста, — кивнув Орест. — Я за. Давай продамо. У п’ятницю ввечері поїдемо».
«І Соломію візьмемо», — додала Оксана.
Орест щоліта проводив у селі у бабусі. Після її смерті батьки їздили туди у відпустку, навіть садили город. Але після трагедії з батьком — він загинув — мати забула про хату.
У п’ятницю ввечері вони їхали автобусом. Орест дивився у вікно, Соломія спала, поклавши голову йому на плече. Шлях недовгий — сорок хвилин, але в спеку здавався вічністю. Нарешті автобус зупинився на околиці села. Пасажири, хапаючи сумки, поспішали вийти. Орест зістрибнув зі сходів, вдихнувши тепле повітря.
«Ой, вся сорочка мокра, бідний», — пожаліла Соломія.
«Нічого, — усміхнувся він. — Дійдемо, залишимо речі й на річку купатися».
Вони йшли селом, ігноруючи допитливі погляди місцевих. Жінки віталися, проводжаючи їх очима, але не питали, куди його — у селі так не прийнято. Орест ніс сумки з їжею на два дні, відчуваючи полегшення після душного автобуса.
Двір старої хати заростав бур’яном та кропивою. «Обережніше, дивіться під ноги», — попередила Оксана. Соломія скрикнула, притулившись до Ореста. Іржавий замок віддався легко. Усі троє увійшли в прохолодну хату й завмерли.
«Наче й не від’їжджала», — зітхнула Оксана, охоплена ностальгією.
Орест впізнав знайомі деталі: вицвілі фото на стінах, картинки, вирізані ним у дитинстві з журналів, короткі завіси. На залізних ліжках горіли подушки під в’язаними ковдрами. Посередині кімнати стояв стіл, застелений потертим блакитним покривалом.
«Затишно тут, — сказала Соломія. — Не шкода продавати?»
«Я розберу сумки, — розпорядилася Оксана. — Оресте, принеси дров, вони в подвір’ї. Соломіє, оглянься поки».
Будинок ожив. У печі тріщали дрова, на столі з’явилися гречка, чай, цукор, печиво. Стара плитка з відкритою спіраллю працювала. Орест приніс води з колодязя, Оксана поставила чайник. Коли стало спекотно, відчинили вікна та двері, випускаючи тепло. Орест із Соломією йшли купатися на річку.
Вночі не спалося — хата скрипіла, ніби скаржилася на староВони жили щасливо, обираючи пам’ятати лише те, що зближувало їх, а не розділяло.
