Доля, захована у втраченому гаманці
Соломія Іванівна витерла руки об фартук і глянула на зачинені двері кімнатки онучки. Олеся повернулась з університету з понурим виглядом, і бабуся відразу зрозуміла — щось трапилось. «Певно, з Олегом посварились», — подумала вона, хитнувши головою. Їхні сварки були не рідкістю, але кожного разу Соломія Іванівна сподівалась, що молодь розбереться. Минуло трохи часу, і вона вирішила постукати.
— Олесю, Олесенько, йди поїж, ти ж з пар голодна, — ніжно покликала бабуся.
— Не хочеться, бабусю, не хочеться… — голос Олесі тремтів, наче вона стримувала сльози.
Соломія Іванівна привідчинила двері і зазирнула всередину. Онука сиділа на ліжку, обхопивши коліна. Очі були червоні, хоч сліз уже не було видно. Бабуся увійшла, сіла поруч і обійняла Олесю. «Не варті ці хлопці наших сліз, — тихо промовила вона. — Усе в тебе буде добре, дитинко».
— Звідки ти знаєш, що ми з Олегом посварились? — здивувалась Олеся, витираючи очі.
— А через що ще дівчина в твої роки так переживає? — посміхнулась Соломія Іванівна. — Плюнь, Олесю, не вартий він цього. Знайдеш ще свою справжню любов.
Вона міцніше обняла онуку і задумалась. У пам’яті виринали далекі роки, повні своїх випробувань і радощів. Олеся, притулившись до бабусі, тихо попросила: «Розкажи, бабусю, про своє життя. Я ж майже нічого не знаю, тільки що дідуся не стало сім років тому».
Соломія Іванівна глибоко зітхнула, і її оповідь полилась, як річка, занурюючи їх обох у минуле.
У двадцять років вона вийшла заміж за сусіда Петра. Кохання здавалось вічним, але сімейне життя обернулось кошмаром. Мати попереджала: «Соломіє, не буде Петро добрим чоловіком. Подивись на його батька — гуляка та ледар. Тітка із сусіднього селища сватає тобі Василя, він надійний». Але Соломія не слухала, вірила в добре серце Петра. Через рік він почав пити, сварки стали звичною справою. Одного разу, не стримавшись, він підняв на неї руку. Соломія, схопивши сина Миколу, вибігла з хати і сховалась у батьків. Батько зустрів Петра суворим поглядом: «Ще крок — і пошкодуєш». Той відступив і більше не з’являвся.
Соломія залишилась сама з сином. У двадцять два роки, розлучена, вона переїхала до міста до тітки, яка вже була хворою і самотньою. Тітка прийняла її з Миколою як рідних, а Соломія доглядала за нею, поки та не пішла з життя. Однокімнатна квартира дісталась Соломії. Вона влаштувалась нянею до дитячого садка, куди віддала й Миколу. Жили скромно, але в теплі й ситості. Іноді Соломія приносила додому залишки їжі — котлетку, шматочок хліба — все, що не доїли діти.
Одного разу, повертаючись з роботи, Соломія зайшла до крамниці. Розрахувавшись, вона не помітила, як випустила гаманець із майже усією зарплатнею. Дома, виявивши втрату, вона запанікувала: на що тепер жити? Миколі потрібні були нові черевики, а до зарплати — ще майже місяць. Соломія кинулась назад до крамниці. Продавщиця, пишна жінка з незадоволеним виглядом, буркнула: «Треба краще дивитись». Але потім простягнула записку: «Якийсь хлопець знайшів твій гаманець, залишив адресу».
Соломія, не звертаючи уваги на грубість, вибігла з крамниці. Адрес виявився недалеко. Вона постукала у двері квартири на першому поверсі старого будинку. Відчинив молодий хлопець з добрими очима. «Добридень, — видихнула Соломія, — це я втратила гаманець». Він усміхнувся: «Не хвилюйтеся, я його зберіг. Назвіть суму і колір». Соломія описала гаманець — темно-синій, назвала суму до копійки. «Точно твій», — сказав хлопець, простягаючи гаманець. — Мене звуть Богдан, а тебе?»
— Соломія, — відповіла вона, відчуваючи, як від полегшення теплішає на душі. — Дякую велике, це всі мої гроші.
Богдан помахав їй у вікно, коли вона йшла, і Соломія подумала: «Треба його подякувати». У вихідний вона з Миколою купила торт і пішла до Богдана. Двері відчинила літня жінка — його бабуся. Богдан, побачивши гостей, зніяковів: «Навіщо так витрачатись?» Але відмовлятись не став, а запросив на чай. Микола, серйозно потиснувши руку Богдану, представився: «Я — Микола». Усі засміялись, і атмосфера стала теплою.
За чаєм Соломія дізналась, що Богдан живе з бабусею, батьків втратив, йому двадцять три, він відслужив у армії і працює на заводі. Його блакитні очі і щира усмішка змушували Соломію почуватись легко й вільно. Навіть Микола, зазвичай насторожений, уважно слухав Богдана.
Вони почали зустрічатись. Ходили в кіно, гуляли в парку, іноді брали Миколу, який подружився з бабусею Богдана, Ганною Олексіївною. Соломія хвилювалась через різницю у віці —Соломія хвилювалась через різницю у віці — вона була на два роки старша, але почуття взяли гору.
