Дочка, про яку ніхто не повинен був дізнатися
Оксана не почувала провини за те, що просто народилася. Але тягар того, як саме вона з’явилася на світ, тиснув на плечі з такою силою, що інколи хотілося зникнути. Її існування не було помилкою — лише пристрастю. Одним миттям, яке її батько так відчайдушно намагався сховати від усіх. Особливо — від своєї родини.
Її мати була молодою, наївною студенткою, коли закрутила короткий, майже невинний роман із викладачем із Київського університету. Він був одружений, у нього вже була донька — Софія. З виду щаслива родина. Стабільність. Фото на стіні та підписані листівки. А мати Оксани — лише епізод. Та епізод виявився доленосним.
Оксана не знала батька справжнього. Лише ті рідкісні зустрічі, коли він з’являвся із сумкою, повною солодощів і нових книжок. Вони гуляли міським парком, де він завжди намагався тримати дистанцію, але не міг приховати тепла в очах. Вона пам’ятала той єдиний раз, коли вони зустрілися втрьох — він, Софія і вона. Тоді їй здалося, що ось воно — справжнє. Що все може бути інакше. Що тато — не таємниця, а хтось, за чию руку можна триматися не крадькома.
Але це була ілюзія. Її називали «плодом пристрасті». Він сам так колись сказав — не їй, але матері. Що не може зруйнувати родину. Що в нього є Софія, і дружина, і все налагоджено. Та й кинути її зовсім теж не міг. Тому вона жила в тіні. На узбіччі його життя, як невиразна пляма на світлині.
Коли Оксана прийшла на похорон батька, вона стояла осторонь. Ніби спостерігачка. Софія ридала, її мати трималася з останніх сил. А Оксана — мовчала. Усередині все кипіло. Вона дивилася на Софію, намагаючись впізнати в її обличчі ті самі риси, що бачила у відбитті дзеркала. В них був один батько. Але в Софії — увесь він, а в Оксани — лише його рідкісні, вкрадені хвилини.
Вона знала, що у заповіті вказана квартира. Та сама — бабусина. Та, де колись народився він сам. Він залишив її Оксані. Ні дружині, ні Софії — лише їй. І в цьому жесті було все. Визнання, якого вона так чекала. Пізнє. Мовчазне. Та безмірно важливе.
На читанні заповіту повітря дзвеніло. Усі погляди палили. Оксана сиділа ніби на гарячих вугіллях. Софія дивилася на неї так, ніби вона прийшла не до нотаріуса, а красти чиєсь життя. У цих очах було все: нерозуміння, гнів, біль. Оксана хотіла сказати: «Я не заради квартири. Я заради спогадів. Заради того, щоб нарешті перестати бути ніким.»
Але не сказала. Бо знала — там, у тій іншій родині, не зрозуміють. Там її не чекали, не кликали, і тим паче — не хотіли визнавати.
Ввечері вона сиділа у своїй маленькій, ще не облаштованій квартирі. У тій самій, що залишив їй батько. На підвіконні стояла чашка зі стиглою кавою. У кімнаті пахло пилом і чимсь із дитинства. Оксана згадувала, як одного разу він прийшов у дощ. Мокрий, злий, стомлений. Але з коробкою цукерок і новою книгою. Тоді він мовчки сів поруч і просто гладив її по голові. Без слів. Лише тепло долоні. Вона тоді відчула себе донькою.
Тепер усе це було у минулому. І майбутнього — з цією родиною — теж не було. Оксана розуміла, що Софія ніколи не прийме її. А її мати — тим більше. Їх можна було зрозуміти. Хто захоче ділити спогади? Любов? Чи навіть образу?
Але вона не могла відмовитися. Від квартири. Від того шматка визнання. Це було не про жадібність. Це було про право існувати.
Оксана знала — вона назавжди залишиться чужою. Але, можливо, колись Софія зрозуміє: вона теж не обирала. Вона не просила народитися в тіні.
І, може, одного разу, випадково зустрівшись на вулиці, Софія просто скаже їй «привіт». Без гніву. Без докорів. А просто — по-людськи. І тоді Оксана відповість.
— Привіт. Ми… трохи схожі, так?
Якщо це станеться — значить, не дарма. Значить, хоч на мить — вона буде не просто «плодом пристрасті». А донькою. Справжньою.
