Ох, діточки, сідайте ближче, розповім вам сон, що мені тут, у будинку для літніх, сусідка по кімнаті розказала. Мене ж, стару, сюди рідні відправили, то тепер я тільки слухаю казки та вам їх переказую. А ця — про Марічку, її чоловіка Тараса і про те, як вона себе знайшла. Слухайте, бо історія не з простих.
Сиділа Марічка якось, планшет гортала, на картинці — Чорне море блакитне, пісок жовтий, як сонце.
— Тарасе, глянь, яка краса! — каже. — Готель хвалять, уявляєш, прокидаєшся, а там…
А Тарас у телефон втупився, ледве подивився.
— Марічко, я все вирішив, — буркнув.
Вона здивувалася. Вони ж тільки почали про відпустку говорити, бюджет рахувати. Марічка кожну гривню відкладала, від вареників у кафе відмовлялася, щоб на море поїхати разом.
— Як вирішив? — питає, усміхаючись. — Щось краще знайшов?
— Я до Туреччини лечу. Один, — відрізав він, очей не піднімаючи.
У Марічки аж повітря в грудях сперло. Холод по спині поповз, липкий, як осінній дощ.
— Як один? — голос тремтить. — Ми ж домовлялися разом… Я копила…
Тарас нарешті подивився — очі, як крига, без краплі тепла.
— Марічко, без істерик, — каже, а губи кривляться. — Подивись на себе.
Марічка згорбилася, наче її вдарили. Вона ж не товста була, жіночна, м’яка. У спортивному залі тричі на тиждень, їжу вибирала, але не морила себе голодом, як моделі з його підписки.
— Що зі мною не так? — тихо спитала, хоч і знала відповідь.
Він не вперше її ображав — то живіт «не ідеальний», то стегна «повні», то радість її «наївна». Тарас усміхнувся, наче насолоджувався.
— У відпустку я лечу сам, — каже. — Тобі худнути треба, а не по пляжу гуляти. Не хочу, щоб поряд мішок ходив. Соромно перед людьми.
Слова, як удари. Марічка мовчала, дивилася на його чуже обличчя. Десять років шлюбу — і все розбилося об його слова. Сліз не було, тільки порожнеча. У голові — як вона економила, мріяла про спільну подорож.
— Зрозуміло, — сказала, наче чужим голосом.
Тарас, задоволений, знову в телефон уткнувся. Думав, переміг. А Марічка до вікна підійшла. Внизу Київ гудів — машини, люди, життя. І раптом вона відчула себе вільною. Дістала телефон, подивилася на рахунок, про який Тарас не знав. Там було вдвічі більше, ніж на його Туреччину. Написала подругам: «Дівчата, хто зі мною до Греції через тиждень?». Відповіді посипалися, як вишні з дерева.
Два дні Тарас Марічку майже не помічав. Плавки вибирав, друзям хвалився, підписи до фото складав. Думав, вона у мами, плаче, скоро приповзе вибачатися. Навіть не дзвонив. А Марічка тим часом речі зібрала, квитки купила. Тарас, валізи пакуючи, зли
