– Що ти несеш, мамо?! – зірвалась Оксана, схопившись за спинку стільця. – Яка ще чужа? Я ж твоя рідна дочка!
– Не кричи на мене! – Наталя Іванівна махнула рукою, навіть не відриваючи очей від газети. – Сказала те, що сказала. А ти взагалі хто така, щоб мені вказувати?
– Мамо, що ти робиш? – у кімнату вбіг Василь, чоловік Оксани. – Сусіди вже стукають у стіну!
– Нехай стукають, – буркнула старуха. – У своїй хаті й говорю те, що хочу.
Оксана опустилась на диван, відчуваючи, як підкошуються ноги. Все почалось з дурниці – вона попросила матір не викидати залишки борщу, хотіла завтра розігріти. А у відповідь почула таке, у що досі не могла повірити.
– Мамо, може, тим’я піднялось? – обережно запитала Оксана. – Пігулки пила?
– Яке тут тим’я? – Наталя Іванівна нарешті відірвалась від газети й холодно подивилась на доньку. – Чітко ж сказала – чужа ти мені. І завжди була чужою.
Василь переглянувся з дружиною. За тридцять років знайомства з тещею він бачив її в різних настроях, але такого приступу ще не було.
– Наталю Іванівно, може, лікаря викличемо? – запропонував він. – Щось ви сьогодні не при собі.
– Я цілком при здоровому глузді! – спалахнула старуха. – Набридло вже прикидатись! Годі грати у щасливу родинку!
Оксана відчула, як перехопило дух. У горлі став комок, а в голові крутилася одна думка: невже мати й справді так думає? Невже все життя приховувала, що не любить її?
– Мамо, та що ти кажеш? – її голос тремтів. – Я ж завжди була поруч. Доглядала тебе, коли хворіла. Допомагала грішми, продукти носила…
– Ось саме тому! – Наталя Іванівна різко підвелась, газета впала на підлогу. – Все з жалю робила! Думала, зобов’язана! А навіщо мені така турбота?
– З жалю? – Оксана не вірила своїм вухам. – Мамо, та ти що? Я ж тебе люблю!
– Не бреши! – старуха підійшла до вікна й подивилась у двір. – Ніхто мене не любить. І ти теж.
Василь тихенько взяв дружину за руку. Оксана була біла як стіна, тремтіла.
– Підемо на кухню, – прошепотів він. – Дай їй заспокоїтись.
– Ні, – Оксана підвелась. – Мамо, поясни мені, що відбувається. Чому ти так кажеш?
Наталя Іванівна повільно обернулась. На обличчі була якась дивна усмішка.
– А що тобі пояснювати? Думаєш, я не знаю, як ти про мене говориш? Стара, хвора, усім у тягар?
– Я ніколи такого не казала!
– Та годі тобі! – старуха махнула рукою. – Чула я вас із чоловіком. На кухні шепотілись, гадали, що я не чую. А в мене слух гарний, до речі.
Василь насупився. Він намагався згадати, про що вони могли говорити, що таке розлютило тещу.
– Про що ми говорили? – спитав він.
– А ти не пам’ятаєш? – Наталя Іванівна прищурилась. – Про те, щоб мене в будинок для літніх відправити. Що я вам життя заважаю.
Оксана ахнула. Справді, місяць тому вони з Василем обговорювали цю тему. Але не тому, що хотіли позбутись матері, а тому що хвилювались за неї. Наталя Іванівна почала часто забувати вимкнену плиту, могла не впізнати сусідку, з якою дружила десять років.
– Мамо, ми не хотіли тебе нікуди відправляти, – намагалась пояснити Оксана. – Ми просто переживали…
– Не ліпи мені кашку на вуха! – перебила старуха. – Я все зрозуміла! Набридли мені ви й ваша фальшива турбота!
– Наталю Іванівно, ви ж розумієте, що ми вас любимо, – втрутився Василь. – Оксана від вас не відходила, коли ви хворіли. Ночами не спала.
– За обов’язком! – відрізала старуха. – Бо так треба! А справжньої любові я від неї не бачила!
Оксана відчула, як сльози підступають до очей. Як можна так казати? Вона все життя намагалась бути гарною донькою. Навіть коли було важко, навіть коли власні діти потребували уваги, вона завжди знаходила час для матері.
– Мамо, та чому ти так? – голос її зірвався. – Що я тобі поганого зробила?
– А що хорошого? – старуха знову сіла у крісло. – Живеш своїм життям, приходиш, коли треба, формально питаєш про здоров’я. І думаєш, цього достатньо?
– Та я ж щодня дзвоню! Продукти ношу, лікарів викликаю!
– Формально все робиш! – Наталя Іванівна похитала головою. – А душею де була? Коли ти востаннє просто так прийшла, чаю зі мною попила, поговорила по душі?
Оксана задумалась. Справді, останнім часом їхні зустрічі зводились до розв’язання побутових питань. То ліки купити, то довідку у поліклініці взяти, то щось по хаті полагодити.
– Мамо, в мене ж своя родина, робота…
– Ось саме! – перебила старуха. – У тебе є все, а в мене хто є? Ніхто! Сиджу сама в чотирьох стінах, чекаю, поки донька зважиться зайти!
– То переїжджай до нас! Скільки разів пропонували!
– Навіщо мені це? Щоб бути тягарем? Щоб онуки з перекосамиОксана обняла матір міцніше, і обидві зрозуміли, що саме ця мить – початок чогось нового, де не буде непорозумінь, а лише щира любов і розуміння.
