Ранок у Олени та Сергія почався просто якесь божевілля проспали обидва, будильник відключили ще у вісні. Поки Василько будував місто з машинок на килимі, Олена носилась квартирою, хапаючи усе підряд: намагалася одночасно вдягтись, перекусити і зібрати малому речі до садочка.
Сергію, синка сьогодні ти забереш, добре? вигукнула вона з кімнати, стягуючи з шафи штани і на ходу напихаючи Васьковий рюкзак сменкою.
Добре! подався голос із коридору. Олено, а мій ключ де?
Без поняття! роздратовано майнула вона, шарячи в купі речей у вітальні в пошуках телефона. Нарешті дістала той мобільник, схопила Василька, одягнула на ходу куртку у дитини навіть часу та нагоди не було припинити гратися!
З дитсадка до роботи Оленка домчала за лічені хвилини. При вході в групу Василькову куртку заїло на замку ну, от ще й це! А тут і Василько, замість чемно здатися на роздягання, наморщив носика і ледь не заплакав.
Мамцю, а я не хочу в садок… почав канючити, затиснувши кулачки.
Васильку, чого ти? Ми й так спізнюємося, сонце, Олена мала би заспокоювати, а в самої голос тремтів. Присіла навприсядки, гладить його по маківці: Ти ж тут маєш друзів, ви будете разом гратися, все буде круто…
А він завівся ще дужче. На щастя, тут якраз вийшла Оксана Віталіївна, вихователька. Посміхнулась поблажливо і взяла малого за ручку.
Не переймайтесь, Олено, впораємося! Василько, ходи до малечі, всі вже чекають.
Оленка зітхнула з полегшенням, але в ту ж мить відчула, як капець куди спізнюється. Прокручувала у голові, кому й як дзвонити, щоб попередити лізе у сумку по телефон, і тут розуміє: телефон не її. В цій ранковій метушні з Сергієм переплутали телефони, обидва з однаковими чохлами, ще й пароль ідентичний.
От яка халепа… бурчить крізь зуби. Спершу намагалася згадати клієнтський номер напамять, потім вирішила подзвонити Сергію нехай скине. Але, тільки почала копирсатися в телефоні вібрує повідомлення.
На екрані висвічується:
Дімон: «То як, з тією зі спортзалу? Дала номер?»
Олену мов морозом обдало. Прочитала двічі, потім відкрила діалог і тут як грім серед ясного неба:
Дімон: «То що, таки підійшов?»
Сергій: «Так, дала. Домовилися, на ці вихідні. У мене».
В Олени земля з-під ніг. Якраз ці вихідні мала везти Василя до мами й ночувати з ним там…
Боже мій тільки й спромоглася простогнати. Краще б я цього не знала… Ці кляті однакові чохли
Усім виглядом Олена ще намагалася прикидатися, що нічого не помітила, хоча всередині все крутилося. Чекати до суботи ще три дні, а кожного разу, глянувши на Сергія, у голові знову звучало: На ці вихідні. У мене.
Сам Сергій ніби нічого. Увагу приділяв, допомагав із вечерею, малому казку читав на ніч. Олена дивилася йому в очі жодного натяку на провину, тільки звична турбота. Це змушувало її ще більше сумніватися в собі.
В середу ввечері вони дивилися фільм. Сергій обійняв за плечі, як колись, а вона трусилася майже від плачу. Його дотику вона більше не довіряла: мякенько, але не рідно.
Пятниця. Василько вже спав. Олена стояла біля раковини на кухні, провела долонею по пружному потоку води. Сергій підійшов, обійняв і тихо запитав:
Щось ти задумлива сьогодні. Все добре?
Так, просто втомилася сильно, збрехала вона, ледве посміхнувшись.
Розумію, сказав він і поцілував у тімя.
Вночі, коли Сергій захропів, Олена накинула халат і переселилася на ванну, замкнула двері. Наревілася до болю питає себе крізь сльози:
За що? Як він міг… Що робити далі, казати чи мовчати?
Геть заплуталась страх, образа, розгубленість тиграми гризли душу. Одне знала точно: зранку як нічого і не було син вимагає маминої посмішки. Але завтра все вирішиться.
Суботнім ранком Олена везла Василька до мами. За душею камінь, на обличчі напівпосмішка.
Олено, ти часом не хвора? стурбовано зустріла її мама.
Та ні, усе гаразд, мам, просто справ багато… Хочу Сергієві сюрприз зробити, швидко поцілувала сина і полетіла геть, боячись навіть обернутися.
Поверталася додому Олена, тримаючи кермо обома руками, бо аж трохи трусило. У голові мільйон думок: Може, він з другом зустрічається? Може, їй щось не підійде. Може, я все взагалі не так зрозуміла…
Вона одночасно бажала піймати Сергія на гарячому й водночас воліла, щоб усе це була помилка. Хотілось наче зберегти старе щастя, не бачити й не знати.
Підїхала до будинку не виходить з машини, сидить і згадує їхні затишні вечори, прогулянки парком, сміх на кухні Заплющує очі, відтягує мить не хоче заходити в нову реальність.
Нарешті зважилась. В руках тремтить ключ. Відкриває двері, а в квартирі темно лише на кухні світиться лампа. Звідти чути голоси, сміх, тихий шепіт. Усе в Олені обмерло.
Ось воно…, подумала лише.
Звідкись втратила себе: як автомат, іде коридором. Серце калатає, ноги ватяні.
Сергію? тільки шепоче чужим голосом.
Голос ніби пилкою по волоссю. Ніхто не озивається. Тоді вже гучніше:
Сергію?!
Крокує на кухню і бачить двох чоловіка й дівчину. Чоловік не Сергій, а Діма, кращий друг її чоловіка! Олена в ступорі. Діма, зніяковілий, метушиться:
Олено! Це не те, що ти думаєш Ну, ти ж знаєш, у нас із Сергієм! Не ж у мамки ж мені жити з нею почав щось пояснювати, але Олена й не слухала, вона стояла, сльози самі котилися, а натомість чомусь сама собі посміхається.
Все зрозуміла, Дімко… стиха каже. Я піду…
Вийшла з дому, свіже повітря вдарило по обличчю. Достає телефон, трясучими руками набирає Сергія.
Алло… ух, голос його такий рідний, а вона не може зібратися з думками. Лиш раптом вимовила коротким надривом:
Я тебе люблю Дуже
Крізь сміх і сльози намагається ще щось сказати, але знову емоції захлинають. Нарешті прошепотіла:
Я була вдома… Там Діма…
Все ясно… Пробач, не злись, благаю. Я на роботі зараз. Приїжджай, добре? Не ображайся, люба Ти ж знаєш Діму. Приїдеш?
Уже їду
Олена летить в авто, а в душі лиш одне обійняти Сергія скоріше.
В офісі, на підлозі конференц-зали, вони з Сергієм відкорковують пляшку червоного вина. Олена, обійнявши чоловіка, тримає келих у руках.
Пробач, я реально не хотіла підглядати тебе у переписці. Я взагалі так не роблю почала Оленка.
Та це ти мене вибачай, що в таку дурню вплутався. Треба було зразу тобі чесно розповісти.
А чого Діма тебе просив?
Бо я друг. Бо він перед тією дівчиною на всю спортзал опозорився.
Як так?
Влетів у неї з кавою й розлив прямо на білий костюм. Вона вся у плямах була І як завжди, він після цього розгублений Не можу! Боюся! Сергію, виручай!
Сергій підробляє голос Діми, Олена кілька разів сміється.
Він мій найліпший друг Шкода його, чесно. Я взяв її номер, трохи підліз, додав гумору, нічого особистого. Виступив крилом для Дімона.
То чому він привів її додому, а не в готель якийсь?
А ти не памятаєш, чому він з мамою досі живе?
Економить на оренді і мама йому котлетки смажить. І шкарпетки пере й прасує.
Ага, Сергій багатозначно посміхається.
Ой, ну й жаднюга ж! зареготала Олена.
Ми з ним двадцять років дружимо, ще зі школи. Я, певно, єдиний, кому він довіряється й дозволяє бути самим собою.
Ну ти й друг, Сергію! Молодець!
Олена розсміялася і похитала головою.
Але, слухай, вони ж мабуть ще там… Я додому поки не хочу! Давай залишимо їм прибирання…
Сергій цілує її у скроню.
А я не жадібний, як Діма. Ми заслужили романтичний вечір.
Та невже! Їдемо в готель?
Сергій впевнено киває, підхоплює Олену на руки. Вона сміється і пручається і лелече обіймами.
Обіцяю, доставлю до місця щасливою і неушкодженою!
Олена сміється вголос, і не вірить, що ще кілька годин тому вважала свій шлюб загиблим
© Стелла Кяра…Вони разом вибігають надвір, свіже повітря освіжає, і місто навколо здається зовсім іншим легким, простим, повним випадковостей і сміху. Сергій так і не відпускає Олену: обіймає міцно, ніби нагадуючи поруч він, і більше їй боятися нічого. В її голові нарешті розвиднюється, тіні розсіюються, залишається тільки справжній світ десь невлаштований і смішний, але такий рідний.
Ввечері в готельному номері Олена ловить своє відображення у великому дзеркалі: очі сяють, щоки румяні, серце калатає від щастя впереміш із полегшенням. Вона кладе голову Сергієві на плече й шепоче:
Обираю тебе. Кожного дня, знову і знову.
А з іншого боку міста Діма в цей момент спішно прибирає кухню, намагаючись вразити гостю своїм фірмовим олівє і нервово розповідає, що друзі потрібні для щастя. Дівчина сміється і Діма, здається, теж знаходить свій маленький шанс.
І поки цієї ночі місто засинає, Олена і Сергій лежать разом на білому простирадлі, тримаються за руки, ніби вперше. Їм не потрібні слова вони знають, що пройшли через сумніви й страхи, щоб повернутися одне до одного сильнішими.
Ця ніч пахне вином, тишею і тими двома, хто нарешті навчився головному: довіряти серцю та любити, навіть коли здається, що все пішло шкереберть. І попереду ще багато ранків, таких самих скажених, але вже разом, і вже насправді щасливих.
