Старий валіз
Олеся з досадою вискочила на ґанок, грюкнувши каліткою так, що у коморі загавкали собаки. Знову посварилися з бабусею. Все по колу: «Полий город», «Допоможи з варенням», «Не сиди у телефоні». Ніби їй, вісімнадцятирічній дівчині, більше й робити нема чого влітку!
— Олесю! Повернись зараз же, — гукала їй у слід Ганна Іванівна. Але онука вже йшла пильною сільською дорогою, ні на кого не озираючись. Іти було нікуди, але додому тим паче не хотілося.
Дійшла до ставу, сіла на березі й дивилася, як сонце поволі ховається за лісосмугою. Образа душила зсередини: на батьків, що поїхали до Польщі на заробітки, залишивши її саму; на бабусю, яка замість відпустити її до міста, затягнула в цю глушину. Олеся вже вступила до університету, попереду нове життя — а вона тут із банками в льосі возиться.
Наступного ранку бабуся постукала у двері:
— Олесю, допоможи, га? Треба скляні банки до льосу віднести. Сама я по цих сходах не спущуся.
Скриплячи серцем, Олеся встала, умилася й пішла. Банки були важкі, а сходи старі. Переносила по кілька разів. Вже на останньому спуску в кутку льосу помітила запылену, зношену час валізу.
— Бабусю! А що це за валіза в куті?
— Не маю гадки… Мабуть, твій дід лишив. Я з тих пір, як його не стало, до льосу не заходила.
Цікавість охопила Олесю. Не слухаючи бабусиних застережень, вона витягла валізу на світло. Тканина облупилася, замок іржавий.
— Кинула б ти цю брухту, — буркнула Ганна Іванівна. — Хто знає, що там.
Але Олеся вже рилася в старих сорочках, фотографіях і якихось записках. На самому дні лежав охайний конверт. На ньому було написано: «Марії. Пробачити й зрозуміти». Почерк був знайомий — діда Якова.
— Можна? — спитала онука, глянувши на бабусю.
Та кивнула. Олеся почала читати. Лист був зворушливий. У ньому дід Яків просив у якоїсь Марії пробачення. Говорив про те, як сильно її кохав і як усе зруйнував недовірою. Дата стояла — 1971 рік. Бабуся зблідла.
— Це… через рік після нашого весілля, — прошепотіла вона.
— Може, не варто перебирати минуле, — тихо сказала Олеся.
— Ні. Тепер я мужаю знати. Де те місце, як він писав, «де я зруйнував її мрії»?
Пізно ввечері бабуся попросила онуку знайти квитки в містечко під Житомиром.
— Просто зроби. Я маю побачити ту вулицю.
Наступного дня вони вдвох їхали поїздом. Дорога була довгою, і всю її бабуся розповідала. Про молодість, про те, як зустріла Якова, як вийшла за нього заміж із кохання. І все ж десь усередині в неї жив тінь тривоги, що він був не цілком із нею.
Прибувши, вони викликали таксі й поїхали за адресою з листа. Будинок був дерев’яний, охайний. Поки стояли біля воріт, ззаду почувся голос:
— Вам до мене? Із пенсійного?
Обернулися. Перед ними стояла жінка років вісімдесяти, міцна, з ясними очима.
— Добрий день. Пробачте, ви не знаєте Марію Коваль? — спитала Ганна Іванівна.
— Моя донька, — усміхнулася бабуся. — Тільки живу вона давно у Рівному.
— А Якова Шевченка знаєте? Я його вдова…
Жінка запросила їх до хати. Представилася як баба Параска. Розповіла, що колись Яков служив тут. Марія, її донька, працювала у частині медсестрою. Вони кохалися, збиралися одружитися, але хтось наговорив, ніби Марія йому зраджує. Яков повірив — і пішов. Марія не могла пробачити, але продовжувала його любити.
