Таємничий притулок: кав’ярня, де народжується надія
Шістнадцятирічна Соломія з іскорками в очах міцно стиснула руку матері.
— Мамо, я голодна, як вовк! Давай зайдемо десь перекусити! — Вона потягнула Олену Петрівну до невеличкої кав’ярні, мимо якої вони проходили в центрі старого міста на березі Дніпра.
Олена Петрівна кинула швидкий погляд на заклад. Ласкава вивіска, вікна, прикрашені легкими шторами у синьо-жовту смужку, випромінювали тепле, золотисте світло, що вабило в холодний вечір. У повітрі повівало ароматом свіжозвареної кави й теплих булочок з ваніллю, але Олені було не до того. Її думки кружляли навколо важкого рішення, яке загрожувало перевернути їхнє життя. Нещодавно вона дізналася, що чекає дитину. Розказала чоловікові, Андрію, але його реакція була холодною, майже безмовною. Проблеми на роботі, тісна квартира — він не промовив ні слова, але його погляд говорив про багато. Олена відчувала себе звіром, що боронить свою дитину. Андрій лише важко зітхнув, а вона вже знала: що б вони не вирішили, їхнє життя зміниться назавжди.
Щоб відволектися, Олена пішла з донькою по магазинах. Соломія без кінця балакала про шкільні плітки й смішні історії, але мати ледь слухала. Вона ківала, напружено посміхалася, а в душі мріяла згорнутися у кутку, обняти себе за плечі й залишитися наодинці з думками про майбутню дитину.
— Мамо! Ти що, заснула? Ось же кав’ярня, заходь! — Соломія нетерпляче штовхнула матір за рукав.
— Ой, вибач, так, звичайно, зайдемо, — відповіла Олена, стрепенувшись.
Усередині було неймовірно затишно. Дерев’яні столики, м’яке світло старовинних ламп, потріскування дров у каміні. Тихо лунала мелодія, а запах кориці й карамелі обгортав, наче теплий плед. Олена любила такі місця — тут її серце затихало, а тривоги відступали.
Соломія відразу вибрала столик біля вікна з видом на засніжену вулицю.
— Добрий вечір! Що замовите? — До столика підійшов офіціант, стрункий хлопець із гострими вилицями й ледь помітною усмішкою.
— Мені два круасани та лате, — випалила Соломія й вичікувально подивилася на матір.
Олена розгублено перегортала меню, не силах зосередитися.
— Дозвольте порадити наш фірмовий яблучний пиріг, — запропонував офіціант, вказуючи на рядок у меню з такою грацією, ніби виконував танець.
Олена кивнула, вдячно посміхнувшись.
Коли офіціант пішов, Соломія втопила очі у телефон, а Олена, вдихаючи аромат гарячого пирога, відчувала, як напруга повільно відступає. Через маленьке віконце кухні за нею спостерігав шеф-кухар — невисокий літній чоловік із густими вусами. Він поправив колпак, розгладив фартух і щось прошепотів помічникам. Коли замовлення було готове, кухар із задоволенням кивнув, пробурмотів щось собі під ніс і велів нести страви.
Олена їла повільно, смакуючи кожен шматочок пирога. Гаряча кава гріла долоні, а затишок кав’ярні ніби обіймав її. З кожним ковтком тривога розчинялася, поступаючись місцем тихій упевненості. Вона раптом зрозуміла, що рішення вже прийняте. Усмішка торкнулася її губ, дихання стало глибшим, вільнішим. Попереду було дев’ять місяців, сповнених надій і випробувань, але вона була готова.
Соломія, відірвавшись від телефону, помітила зміну. Мати, ще зранку бліда й задумлива, тепер сяяла внутрішнім світлом, немов помолоділа на роки. Дівчина лише знизала плечима й відпила кави.
Штора на кухні здригнулася, і кухар, глянувши на Олену, щось записав у блокнот, задоволено кивнувши.
Через кілька днів Соломія, гуляючи з подругою тією ж вулицею, вирішила показати їй чудову кав’ярню із смачними круасанами. Але, на її здивування, на місці закладу була лише сіра стіна, затягнена будівельною сіткою.
— Як дивно! Невже закрилися? — здиву— Ні, вони просто чекають, коли їх знову знайдуть ті, кому це справді потрібно.
