— Знову Грицько хропе! — з досадою подумала Оксана. Вона зсунула з себе руку чоловіка, на якій лежала, і перевернулась на інший бік.
Глянувши на телефон, відзначила, що вже друга година ночі.
— От і все, більше не засну, а завтра на роботу, — сердилась Оксана. — Не висплюсь, і знову на роботі клеватиму носом. Хоча, чесно кажучи, пізно вставати — у мене друга зміна, але все одно. Не двадцять років, коли можна танцювати до світанку й прокидатись бадьорою. І це вже не ті романтичні вечори під місяцем, після яких не спиш, а згадуєш кожне слово, кожен погляд. А потім — нічого не пам’ятаєш, окрім кількох фраз, але посміхаєшся ніби дурненька. А його обличчя — таке рідне, близьке, немов у кіно. Очі — сірі, добрі, без підступності…
А Грицько, ніби нічого й не сталося, голосно захрапів, навіть не прокинувшись, і мирно сопів поруч.
— Що ж робити? Може, домовитись із чоловіком спати окремо? — думала Оксана.
Від нудьги вона почала згадувати старі образи й вигадувати нові. Здавалося, їх накопичилось стільки, що й товарного вагона замало — ще й великий кошик із супермаркету треба. Що її розбурхало? Образа? Дражливість? Розпач? Хто знає…
— Діти виросли. Залишилися ми вдвох. Наче все добре, але щось не так. А що саме? — тривожні думки свердлили її мозок, і тепер їх ніякою мітлою не вигнати.
У темряві Оксана подивилася на чоловіка. Він тихо сопів і навіть не підозрював, що під пильним поглядом дружини його недоліки ростуть, немов помножені на два, забуваючи поділити на нуль. Хоч десь із глибин шкільних знань лунав голос: «На нуль ділити не можна». Але в чужих очах і порошинку помітиш, правда ж?
— Зовсім посивів Грицько. І зайвих кілограмів набрав. Зморшки, як річки на карті, перетинають його лоб, видаючи вік, клопоти, хвороби. А яким він був красенем колись!..
— Тепер він не зустрічає мене з роботи так, як колись. Не вибігає до коридору, не цілує, не питає, як справи. А коли п’є чай, голосно прихльопує — мене це дратує! Брудний одяг ховає від мене, а я втихоря беру його сорочки, кидаю у пральну машинку. Вранці кладу чисті речі, а він невдоволений і каже: «Я ще не зносив ті, а ти вже нові даєш!»
— Звісно, він мене ображав не раз. І не одну кризу ми пережили. Сварились, мирились, знову сварились. А від його рідні я стільки вислухала! Вважали мене невдалою дружиною. Навіть на весіллі вітали лише його, а я стояла поруч. Дійшло до смішного — його тітки рахували мої сукні й черевики, називали мене марнотратницею! А я завжди працювала, і речей у мене було небагато — лише необхідні, та й то найдешевші. Подруга шила мені одяг за викройками з журналів. А Грицько за мене не заступався, лише казав: «Не звертай уваги, кохана. Вони заздрять. Будь вищою за це».
— А найболючіше було, коли захворіла наша донька, Марусенька. Я з нею всі лікарні об’їздила, поки діагноз не поставили. Потім треба було їхати до столиці на обстеження. Я не спала, боялася найгіршого. А Грицько начебто був спокійний. Мовчав, коли я плакала в кутку. Усі по-різному переживають стрес, але мені тоді так хотілося, щоб він просто обняв і сказав: «Усе буде добре». Але він не сказав.
Потім, коли все минуло, ми разом плакали, просили один в одного вибачення…
— А як він за мною доглядав! Як ми познайомились! Ішла я незнайомою вулицею й ревла. Додому йти не хотілося. Небо плакало разом із мною. Парасольки не було. Промокла до нитки. Справжнє горе: університет, сесія. Дівчата збирали гроші на квіти вчителям — по п’ять гривень з людини. У мене таких грошей не було. Мати відмовила, сказала, що це підлецтво. Стипендію я віддавала їй, а на їжу отримувала лише гривню на три дні.
У кишені в мене було дві гривні й тридцять п’ять копійок. Тридцять п’ять — це те, що я не поїла сьогодні в їдальні. Бабуся, моя союзниця, отримає пенсію лише через тиждень. Вона дала мені дві гривні — більше не могла. І ось я йду, плачу, не знаю, що робити. Позичити ні в кого — подруги такі самі бідолахи.
І раптом над моєю головою розкрився парасоль.
— Дівчино! Чому так пізно сама по темних вулицях? Та ще й без парасольки! — почула я чоловічий голос.
— Що ви собі дозволяєте? Відчепіться! — відрубала я.
— Я лише хотів запропонувати вам хусточку. Вона чиста. Дозвольте витерти ваші сльози, — миролюбно сказав Грицько.
Тоді я ще не знала, як його звуть. Він дістав хустку — білу, в синю клітинку. Вона й досі лежить у нас у комоді. Вона пахла чоловічим одеколоном. Можливо, саме через цей запах я й розтанула?
Цю хустку я випрала й зберігаю, як святість.
— Як Грицько здогадався, що я плачу? Дощ же лляв, немов із відра! —Вона усміхнулась, взяла Грицька за руку і зрозуміла, що їхнє щастя — не в ідеальності, а в цій простій, теплій близькості, яка пережила стільки років і знову знайшла їх у цій тихій, звичайній миті.
