Забута вітальна листівка
Ганна Миколаївна повернулася додому в пригніченому настрої.
— Привіт! Ти вечеряти будеш? — із посмішкою зустрів її чоловік Василь у передпокої.
— А ти що, приготував? Зазвичай ти на кухні не з’являєшся, — здивовано подивилася вона.
— У тебе ж сьогодні день народження. Я подумав, що в такий день тобі не варто стояти біля плити, — жваво відповів Василь.
Ганна сіла на пуфик у коридорі й раптом несподівано заплакала.
— Ганно, що трапилося? — злякався чоловік.
— Вона не привітала… Навіть слова не сказала… — через сльози прошепотіла жінка.
— Хто? Про кого ти? — розгубився Василь. Він ніяк не міг зрозуміти, що змусило дружину ридати в такий, здавалося б, світлий день.
З самого ранку настрій у Ганни Миколаївни був кволим. Сьогодні їй виповнилося 60 років. Дома ювілей не святкували — вирішили скромніше. Але на роботі все ж довелося накривати стіл, приймати вітання, слухати тости. Від усієї цієї метушні вона втомилася й мріяла лише дістатися додому, лягти в тиші й побути наодинці.
Ввечері подзвонила сестра.
— Ну, що, Ганно, вітали сьогодні? — запитала вона.
— Вітали, звісно. На роботі все пройшло нормально. Василь квіти приніс, путівку в санаторій подарував — влітку поїдемо, — стримано відповіла Ганна.
— От і чудово! У нашому віці вже треба себе баловать. А діти? Олексій ще на вахті?
— Так, ще місяць працюватиме. Вранці подзвонив, а ввечері прислав орхідею — гарну, у горщику.
— А невістка? Вона ж поруч живе. Хоч зайшла привітати?
— Навіть не написала… — з гіркотою у голосі зітхнула Ганна. — Ми з Василем стільки для них зробили, а вона… Навіть листівку не надіслала.
— Та не може бути! — обурилася сестра. — У мене дві невістки, бувало різне, але такого не дозволяли. Невже зовсім нічого?
Пізно ввечері, майже об одинадцятій, телефон Ганни подав сигнал. Повідомлення. У ньому — стандартна картинка з інтернету із написом «З днем народження». Жодного слова від себе. Ні дзвінка. Ні натяку на живі емоції. Просто переслане зображення.
— Ось і все її ставлення, — із образами сказала Ганна чоловікові перед сном. — Швидко забула, що живуть у бабусиній квартирі, яку ми віддали без жодних умов.
— Ну чого ти розпалюєшся? Зараз у молодих так прийнято — картинку переслати, лайк поставити й вважати, що привітав, — намагався заспокоїти її Василь.
— Ні, Василю. Це не нормально. Це неповага. Ювілей — це не просто дата. Це віха. І така дрібниця багато про що говорить.
Наступного ранку настрій Ганни не покращився. Образа лише зростала. Вона знову і знову перебирала в думках вчорашнє, згадувала деталі, перебільшувала їх і накручувала себе до сліз. Василь це бачив, але нічим допомогти не міг. Він навіть подзвонив синові.
— Мама знову незадоволена, — втомлено почав розмову Олексій. — Знову Катю лає?
— Не лаю. Просто прикро, коли людина, яка живе за сто метрів, навіть голосом не привітала, — не витримала Ганна і сама взяла трубку. — Скажи своїй дружині: я все пам’ятаю. І цей день — теж.
— Мам, ну можливо, вона втомилася. Вона ж працює, — намагався виправдати дружину Олексій.
— Та годі! — відмахнулася мати. — На таку листівку часу вистачило, а на два слова — ні? Зручно, правда?
Пізніше Олексій все ж поговорив із Катею.
— Я зовсім забула… — виправдовувалася вона. — День був жахливий, на роботі аврал, додому повзла — сил не було. Ось і кинула хоч щось. Думала у вихідні зайти з подарунком.
— Ну тепер пізно, — похмуро відповів чоловік. — Мама образилася. І це надовго.
У суботу Катя знову не змогла вибратися — завал на роботі, а в неділю вирішила відпочити. Про візит згадала пізно ввечері.
— Ну й добре, — сказала вона чоловікові. — Наступного разу зайдемо. Не кінець світу.
Але Ганна була непохитна.
— Не треба ваших формальних візитів, — холодно сказала вона синові. — Ложка до обіду дорога. Все. Пізно.
— То ти проти, щоб ми прийшли?
— Проти, — різко відповіла Ганна. — Мені не потрібні поклонники. Мені потрібна повага. І якщо її немає — не треба робити вигляд.
Катя, у свою чергу, не бачила у своєму вчинку нічого страшного. Але розуміла: з такою свекрухою треба діяти тонше. Тому до річниці весілля Ганни та Василя вона наполігла на візиті з подарунком.
— Скажемо, що хотіли привітати разом, ось і не йшла без тебе, — підморгнула вона чоловікові. — Треба якось виправляти ситуацію.
Двері відчинила Ганна.
— Ну, слава богу, згадали, — їдко сказала вона. — Хоч на річницю дісталися.
— Мам, ну годі, — зітхнув Олексій. — Ми не забуваємо. Просто не завжди все йде за планом.
Катя посміхалася, допомагала накКатя посміхалася, допомагала накривати стіл, прибирала посуд і старалася бути уважною, а Ганна Миколаївна поступово відтавала, хоча в глибині душі все ще тримала образу.
