**Втратив кохання, а знайшов родину**
Дмитро місяцями носив у душі важку думку — хотів піти. Без криків, без розбитого посуду, без сліз. Просто зникнути, ніби вийшов за хлібом і не повернувся.
З Яриною вони прожили вісім років. Без дітей, без гучних скандалів, без бурхливих пристрастей. Їхнє життя було рівним, як асфальт на головній вулиці їхнього містечка. Кожен ранок повторював учорашній: кава, тости, її акуратний почерк у щоденнику. Дмитро одного разу зловив себе на тому, що не міг пригадати, чим відрізнялася минула п’ятниця від цієї.
Ярина була ідеальною дружиною. Навіть занадто ідеальною, і це почало душити. Дім сяяв чистотою, вечеря завжди була гарячою, усе робилося без його прохань. Одного разу він подумав про чай, і в ту ж мить Ярина увійшла з паруючою чашкою.
— Як ти вгадуєш? — запитав він, приховуючи роздратування.
— Просто тебе знаю, — відповіла вона тихо. — Бо люблю.
Дмитро кивнув, але всередині щось стиснулося. Він не обійняв її, не поцілував — лише пробурмотів «дякую», немов сторонній. Відчуття випаровувалися непомітно, залишаючи пустоту. Не було злості, лише байдужість, яка лякала більше, ніж сварки. Ярина, здавалося, все розуміла. Рідше заходила до його кімнати, рідше торкалася, частіше лягала спати сама.
Одного разу він помітив, що вона перестала чекати його біля дверей. Просто йшла у спальню, не промовивши ні слова, ніби уже відпустила його.
—
Оксана врилася в його життя, як весняний вітер. Молода практикантка в їхній будівельній фірмі, вона була повіною протилежністю Ярини: жвава, зухвала, з іскорками в очах і сміхом, від якого хотілося жити. Її рухи, голос, навіть те, як недбало вона кидала ручку на стіл, притягували погляд.
Дмитро помітив її відразу, але намагався тримати дистанцію. Вона була занадто молодою, занадто яскравою. Але Оксана, немов відчуваючи його інтерес, не відступала. То затримувалася біля його кабінету, то поправляла волосся, то заводила порожню розмову, за якою ховалася іскра.
Він почав думати про неї постійно. Її голос звучав у голові, її силует мерещився у вікнах офісу. Вперше за роки він відчув себе живим. Провина гризла його, але він відмахувався: «Та нічого ж не сталося».
Поки не сталося.
Пізній вечір, пустий офіс, ліфт. Вони залишилися удвох. Тиша. Оксана раптом підійшла ближче і поцілувала його — легко, без слів.
— Хотіла спробувати, — прошепотіла вона, виходячи з ліфта з усмішкою.
Дмитро залишився стояти, серце калатало, як у парубка. Кров горіла.
Вона більше не робила кроків назустріч, але її погляди, жести, випадкові дотики були як магніт. Вона грала тонко, не нав’язуючись. А він все глибше поринав у цю гру, перестаючи чути Яринин голос за вечерею.
Оксана заповнила його думки. І він не помітив, як фантазії перетворилися на зраду.
Вони опинилися у мотелі на околиці міста. Дощ стукав у вікна, у повітрі витав запах її парфумів. Усе сталося швидко, як у гарячці. Дмитро почувався вільним, ніби скинув кайдани. Він не був чоловіком, що зраджує дружині — він був людиною, яка повернула собі життя.
Виходячи, Оксана поправила волосся і підморгнула:
— Ми дорослі. Без зобов’язань.
Він кивнув, але в грудях уже народжувався тривожний холод.
Дома його чекала вечеря під кришкою. Ярина спала на дивані, вкрита пледом. Він сів поряд, подивився на неї. Вона відкрила очі. Вони мовчали, але її погляд казав усе.
Дмитро хотів пояснити — «пробач», «це не ти», «я заплутався» — але слова застрягли. Ярина не питала. Лише відвернулася до стіни.
Він зрадив не дружину — зрадив ту, що все ще чекала на нього.
Але наступного дня знову поїхав до Оксани.
—
Дмитро поїхав у відрядження, відкладаючи неминучу розмову з Яриною. Оксана приїхала слідом, ніби це було само собою зрозумілим. Вони проводили вечори в його номері, стираючи межі минулого.
На четвертий день він повертався сам. Лляв дощ. Переходячи дорогу, він помітив жінку з дитячим візком, що ступила на проїзну частину. Машина вилетіла з-за повороту. Дмитро встиг штовхнути їх убік. Удар прийшовся на нього.
—
Кома тривала тиждень. Діагноз був як вирок: травма хребта, ризик залишитися паралізованим. Опритомнівши, він побачив Ярину. Вона сиділа біля ліжка, тримаючи його руку. Без сліз, без слів — просто була поруч.
Оксана прийшла на п’ятий день. Постояла біля дверей, не підходячи.
— Я занадто молода для цього, — сказала вона холодно. — Це не моя доля.
Вона пішла, не озирнувшись, ніби закрила книгу.
Дмитро зрозумів: вона ніколи не знала його. І не хотіла.
Ярина залишилася. Розмовляла з ліВідтоді кожен його день починався з її усмішки і закінчувався її теплом, а минуле залишилося лише уроком, який він вивчив назавжди.
