Забуте щастя. Оповідь
Оксана стояла біля вікна своєї маленької кухні, дивлячись на сіре осіннє небо. До зарплати лишався ще тиждень, у гаманці лежали дві останні купюри по сто гривень, а син Івасик просив нові черевики. Серце болісно стислося від думки, як важко буде пояснити хлопчикові, що йому знову доведеться почекати. Йому лише десять, але він уже так серйозно дивиться на світ. Занадто рано він став дорослим, хоч Оксана мріяла дати йому щасливе дитинство.
— Мамо, а якщо я почекаю до наступного місяця? Ці черевики ще міцні! — сказав Івасик за вечерею. Оксана ледве стримала сльози від ніжності до свого дитяти.
Той рік був, мабуть, найважчим у її житті. Рік, що почався з того, що її чоловік Тарас, якого вона вважала вірою та правдою, зібрав речі й оголосив, що йде. Іде до іншої. «Мені треба нове повітря, розумієш? Втомився від цієї рутини, від бідності!» — сказав він тоді, не звертаючи уваги на її заплакані очі.
Оксана не могла повірити. Все руйнувалося. Найстрашніше — вона лишилася з сином майже без засобів до існування. Тарас перестав допомагати, до того ж навідуватися до сина теж не приходив. Його новий роман зруйнував не лише їхній шлюб, а й родинний бюджет.
Але Оксана була сильна. Вона влаштувалася на другу роботу — удень працювала адміністратором у поліклініці, а ввечері прибирала офіси. Іноді здавалося, що сили вже немає. Але вона завжди згадувала очі Івасика, його щиру посмішку, і це давало їй віру в завтрашній день.
Одного разу після важкого робочого дня Оксана вирішила провести вечерю з сином на дитячому майданчику. Це був їхній спосіб хоч трішки розслабитися: вона — з чашкою дешевої кави, він — на гойдалках або з м’ячем.
Саме тоді вона помітила дівчинку з яскравими блакитними очима й рясним веснянками на щоках. Та гралася неподалік, а поруч із нею сидів чоловік — високий, стриманий, але з доброю усмішкою. Він дивився на дівчинку так, як Оксана хотіла, щоб на Івасика колись дивився його батько.
Її син, звісно, миттєво подружився з дівчинкою. Дітлахи, на відміну від дорослих, не довго роздумують над тонкощами стосунків. Вже за десять хвилин вони бігали один за одним із криками: «Не впіймаєш!»
— Гарний у вас синок, — промовив чоловік, звертаючись до Оксани.
— Дякую, — вона несміливо посміхнулася. — Ваша донечка дуже гарна!
— Так, це Маринка, — він кивнув. — А я Олег.
Так почалося їхнє знайомство. Вони сиділи на прохолодній лавці, спостерігаючи за дітьми. Розмова йшла повільно, але легко. Оксана розповідала, як сама виховує сина, Олег — як уже три роки живе без дружини, яка після розлучення переїхала до іншого міста, лишивши йому донечку.
— Важко, але справляємось, — сказав він з легкою усмішкою.
Олег і Оксана виявилися сусідами по під’їзду. Олег тільки недавно переїхав до цього будинку, тому раніше вони не зустрічалися.
Наступні місяці їхня дружба зростала. Вони почали ходити з дітьми до театру, на дитячі свята, а одного разу всією компанією вибралися в парк розваг. Івасик і Маринка радісно каталися на атракціонах, а Оксана вперше за довгий час відчула, що почуття вічної туги та безнадії кудись зникли. Їй стало легко. Бо поруч був Олег — спокійний, надійний і неймовірно турботливий.
Одного вечора, коли Івасик заснув після насиченого дня на свіжому повітрі, Оксана вперше за довгі місяці дозволила собі розслабитися. Вона сиділа у маленькій вітальні, закутана в плед, і пила гарячий чай. Вітер за вікном гойдавОлег тихо зайшов до кімнати, сів поруч і просто взяв її за руку, і в цю мить Оксана зрозуміла, що її серце нарешті знайшло свій спокій.
