– Чого ти сьогодні така тиха й задумлива? – запитав Богдан дружину, сидячи за кухонним столом пізнього вечора.
Його жінка, Оксана, мовчки поставила перед ним підігріту вечерю.
– Ти знову пізно? – ледь чутно промовила вона.
– Брав додаткові замовлення… премію мають виплатити в кінці кварталу.
Богдан, тридцятип’ятирічний банківський працівник, стрункий і молодий на вигляд чоловік, щойно повернувся додому. Там його чекали дружина та троє донечок: шестирічна, чотирирічна та однорічна дитина. Останнім часом, а цей «останній час» тривав уже років два, йому не хотілося йти додому. Він залишався у банку після роботи, гуляв містом… і повертався в квартиру лише пізно вночі. Його так набридли дитячі крики, галас, пелюшки, розпашонки… плач уночі й дружина – завжди зайнята дітьми, недоглянута: у старому халаті, з неохайним хвостом на голові, мовчазна, з синцями під очима.
Коли сім років тому він одружився з жвавою красунею зі свого відділу, хіба міг уявити, що сімейне життя перетвориться на такий тягар… такий розпач. Ні, перші роки він був щасливий: народилася перша дитина. Він намагався допомагати дружині по дому, вивільняв їй кілька годин у вихідні, щоб вона встигла до перукаря, на манікюр, педикюр. Минув рік – і Оксана знову завагітніла. Вирішили, що одразу двох дітей виховають, «відстріляться» і на цьому зупиняться. Друга донька була неспокійною дитиною: до півроку голосно плакала вночі, і Богдан приходив на роботу невиспаним, з почервонілими від недосипання очима. Потім дитина заспокоїлася, і життя налагодилося. Дітей віддали до садочка, дружина вийшла на роботу… І раптом – сюрприз: Оксана знову вагітна.
Він був проти ще однієї дитини, але дружина залилася «крокодиловими» сльозами, влаштувала скандал. Він довго сперечався: «Куди нам ще одну? – умовляв він. – Ці ж ще маленькі… Зараз є сучасні методи, якщо що. Давай оплатимо процедуру».
Але дружина була непохитна. Він здався – погодився ще на одну дитину. Сподівався, що народиться син.
Вагітність проходила важко, Оксана часто лежала в лікарні. А він залишався вдома з двома дітьми: садок, прогулянки, прання, прибирання… Допомоги чекати було ні від кого: її батьки жили за тисячі кілометрів, на півночі. У нього лише хвора літня мати, якій і самій треба допомагати.
Третя дитина теж була неспокійна – плакала вночі, затихала лише на руках у матері. Оксана майже не спускала її з рук.
Поступово Богдан усвідомив: йому не хочеться повертатися додому.
«Що я бачив за ці сім років? Перший рік ще ходили разом у кіно, кафе, на виставки, навіть їздили відпочивати на море. А потім? Діти, плач, пелюшки, розпашонки…» – крутилося у нього в голові.
Він більше не бажав дружину як жінку, інтим з нею його більше не вабив… Увечері намагався повертатися додому пізно, коли діти вже спали… Дивитися на дружину не міг… Його брала жалість до неї – у що перетворилася колись гарна жінка? Але ще більше шкода було самого себе – треба щось вирішувати. Так більше не можна.
На роботі колеги хвалилися подорожами, розповідали про відпочинок на Мальдівах і питали, коли він, сім’янин, нарешті вивезе своїх жінок на море, адже зарплата у нього непогана. Він мовчав: кому сказати, що сам готовий втекти від них хоч на кілька днів, а краще – на місяці?
– Богдане, я знову вагітна, – тихо промовила Оксана і повільно сіла на стілець.
Чоловік завмер, ложка з борщем застигла в повітрі.
– Ти що, з глузду з’їхала?! Я не пам’ятаю, коли востаннє ми з тобою… – закричав він.
– Вже дванадцять тижнів, нічого не зробиш… – тихо відповіла дружина.
– Ти збожеволіла! Годі. Це не життя, а пекло! Подивися на себе – на кого ти стала схожа? Коли ти востаннє була у перукаря?! Ти ж запевняла, що піклуєшся про запобігання! Ти виглядаєш, як мумія… Не можу дивитися на тебе. Я йду. Залишайся сама з дітьми, роби що хочеш!
– Куди ти йдеш? А як же ми? – ледве чутно промовила Оксана, і самотня сльоза скотилася по щокі.
– Залишаю тобі і дітям цю квартиру та все, що є. Заберу машину і поїду до матері – буду жити там. Бачити тебе більше не можу, – ще голосніше кричав Богдан.
Він різко підвівся зі столу і швидкою ходою пройшов до дверей.
– Уві сні мені таке не могло приснитися. Не життя, а кайдани, – кинув чоловік, поспішно виходячи з квартири.
