ЗАЙВА У ВЛАСНОМУ ДОМІ
Маряна все своє життя будувала цей дім разом із чоловіком, закладаючи у кожну цеглину свою любов і працю. Коли сина одружили з Лесею, вона вірила щиро: у домі стане більше радості, тепла, пісень. Але минуло кілька місяців і повітря в оселі стало густе, мов серпанок над Дніпром.
Леся почала свою «мовчазну боротьбу». Спершу переставила шафи, не запитавши Маряну, згодом викинула старі, проте рідні фіранки, що ще прабабуся шила. Маряна мовчала, вдивлялася у фіранки, що сипалися у вітрі, аби тільки синові добре жилося. Але для Лесі того було замало. Їй хотілося тиша, мов пітьма в нічній хаті, бути єдиною господаркою.
Мамо, в кімнаті телевізор кричить, у мене вже голова тріщить, нарікала Леся вдень, ліниво ковзаючи взуттям.
Мамо, не треба на кухню, коли я борщ варю, відволікаєте, промовляла вона під вечір, натираючи буряки.
Синові Леся шепотіла інше: Твоя мати зовсім змарніла, бурчить завжди, причепи знаходить. Я не можу, душа розривається, плачу щодня… Син метався між двома берегами: найдорожчою матірю та коханою дружиною. З часом він почав більше довіряти Лесі.
Все вирішилось однієї зимної ночі. Маряна захворіла, лихоманка плавила її тіло. Вона вийшла на кухню попросити чаю, та зупинилась у вітальні йшла розмова, прісна й гірка, як недоварений узвар.
Арсен, примружувалась Леся до сина, я так не можу більше. Твоя мама живе у найбільшій кімнаті. Давай перенесемо її у літню кухню? Там буде спокійніше їй і нам роздолля. Або, може, хай до сестри в село поїде?
Син мявся, ніби солома під дощем: Та як же, Лесю… Це ж її дім…
Був її стане наш! відрубала Леся, в голосі крижана тиша. Або вона їде, або я йду до батьків. Вибирай.
Маряна не стала чекати синової відповіді. Вона зайшла, бліда, проте з рівною спиною, як тополя.
Обирати не треба, зітхнула вона спокійно. Леся, ти права дім має належати родині. Але за паперами цей дім мій. І я не переїжджатиму до літньої кухні. Арсене, я тебе дуже люблю, але якщо ти думаєш, що твоя мама тут зайва двері відчинені для вас обох. Збирайте речі.
Леся чекала слабкості, а отримала силу старої землі під ногами. Син, побачивши сльози в очах матері та холодний кут у погляді дружини, прокинувся, немов від весняної грози. Тої ночі він залишився вдома. Пішла Леся, з криком обіцяючи, що вони ще пожалкують.
Минув рік. Арсен живе з матірю, відкривши серце іншій жінці, що цінує затишок і поважає батьків. А Маряна зрозуміла: доброта має бути із захистом, немов за вишитою сорочкою. Як впускаєш когось до хати пильнуй, аби не викинули тебе за поріг.
