За столом довелося тіснитися. П’ятиметрова кухня вже не вміщала п’ятьох: двох дорослих та трьох дітей.
— Костю, принеси табуретку з вітальні.
Семнадцятирічний хлопець закатив очі, але послушно пішов і повернувся з табуреткою.
— Ось. Відсунемо стіл — і всі помістимося. Нічого, Максимку, нічого, — жінка не дивилася на п’ятирічного хлопчину, через якого й почався весь цей переполох. Вона повернулася до чоловіка, який усім виглядом показував незадоволення цими перестановками.
Першу тарілку з гарячим борщем Олена поставила батькові родини. Швидко нарізала хліба, сала, подала доньці головку часнику, щоб та допомогла його почистити. Незабаром на столі з’явилися решта тарілок. Старший син, наслідуючи батька, брав шматок сірого хліба, клав на нього тонкий зріз копченого сала та ковтав, запиваючи ложкою борщу. Головки часнику батько зі старшим сином швидко розібрали, залишивши блюдце порожнім.
Максим тримав ложку в руці, але не їв, а пильно спостерігав за двома чоловіками, які сиділи навпроти. Йому так хотілося наслідувати їх, але тарілки стояли далеко — не дотягнутися.
— Їж, — десятирічна Соня подала хлопчикові шматок хліба, а потім — сала.
Максим схопив їх і почав жувати, наче це були шоколадні цукерки. Лена посміхнулася й теж взяла ложку.
Батько відмовився від другої порції. Костя мовчки кивнув. А донька попросила сіль, щоб посипати нею хліб. Чай пили мовчки. Кожен дивився у свою чашку. Сухарі та пряники швидко зникали з тарілки — усі поспішали.
Коли вечеря закінчилася, Олександр перший підвівся зі столу й сказав:
— Тепер діти їдять першими, а потім ми з тобою. Стіл замалий.
Лена зупинилася з тарілкою в руках, хотіла заперечити, але не посміла суперечити чоловікові. Костя злісно поглянув на хлопчину, що жував пряник.
Вчора батько повернувся додому не один. Він відчинив двері й, щоб прискорити процес, підштовхнув перед собою хлопчика.
— Заходь, Максиме, — Лена стояла в коридорі з рушником у руках.
Було зрозуміло, що батьки обговорили цей момент, і поява Максима в їхньому домі була усвідомленим рішенням.
— Це хто? — Костя вийшов із кімнати з підручником.
— Це Максим, — лагідно сказала мати.
— Я чув, як його звуть. Хто він? — повторив син.
Олександр із Леною не були готові до цього. Їм, звичайно, варто було раніше розповісти дітям, але вони не стали, не надали значення такому важливому моменту.
— Максим житиме з нами. У вашу кімнату поставимо ще розкладне крісло.
— У нашу кімнату? — Соня теж вискочила в коридор.
Їхня з братом кімнатка була поділена двома шафами, і додаткове крісло означало чергову перестановку.
— Нічого, тісніться.
Авторитет батька в родині був незаперечним. Часто йому навіть не треба було говорити — досить було поглянути суворо, і діти робили, що треба, без пояснень.
Сім років тому батько пішов із родини. Тоді стався жахливий скандал. Завжди спокійна мати ревла й благала не залишати її з двома маленькими дітьми. Але Олександр просто зібрав одну сумку й пішов. Він закохався. Познайомився з Антоніною на заводі й більше ні про що не міг думати. Діти його не зупинили. Через два роки Сашко повернувся. З тією ж сумкою. Не просив пробачення, просто сказав на порозі:
— Якщо подала на розлучення — піду. Там усе, безповоротно.
Лена не змогла вимовити ні слова. Скільки днів і ночей вона чекала цього моменту! І ось він. А сказати нічого. Пробачила давно. Просто хотіла побачити.
Майже рік жили, як сусіди, поки Олександр не розповів дружині все й не попросив пробачення. І Лена відтанула, все повернулося в колишнє русло, тільки трішки змінивши траєкторію. Але тепер з’явився Максим.
Та жінка, Антоніна, не хворіла, з нею нічого не сталося — просто їй не потрібна була дитина, вона заважала їй жити на повну. А народила тому, що від заводу давали кімнату — можна було вирішити житлове питання.
— Забирай, або віддам у дитбудинок, — сказала вона Олександрові, коли той прийшов побачити сина.
— Куди я його заберу? Нас там четверо у двокімнатній!
— Не знаю куди. Коли народжувала, ти в мене не питав.
— Я думав, ти мене любиш і хочеш Максимка.
— Ха. Думав. До кінця місяця думай, першого числа у мене вихідний — віддам твого сина у дитбудинок, якщо не забереш.
Вона, звичайно, блефувала, знаючи, як Олександр прив’язаний до сина. Так і сталося.
Лена відразу погодилася взяти хлопчика. Вона не робила різниці між дітьми, намагалася дати кожному те, що йому найбільше потрібно. Любити однаково.
Час минав. Купили великий розкладний стіл на кухню, щоб усі могли збиратися разом. Для Соні вдало відгородили куток у вітальні, звільнивши місце для синів у кімнаті.
Ось уже і Костя вступив доКоли Максим став старшим, то першим запропонував братові переїхати разом у власну оселю — адже тепер вони були не просто родичами, а справжніми друзями.
