14 травня
Сьогодні я пишу цю сторінку свого щоденника з гіркотою в душі. Мене звати Марія. Мені 62, і я впустила у своє життя людину, яка обіцяла щастя, а залишила після себе лише розчарування. Він був на 17 років молодший – усміхнений, уважний, з квітами в руках. Я повірила його словам, дозволила оселитися в моєму будинку під Івано-Франківськом. А потім зрозуміла: я була для нього не коханою, а вигідним варіантом.
Життя не пестило мене. Багато років тому я розлучилася з першим чоловіком – пияком, який виносив з дому гроші та нерви. Терпіла, доки одного дня не викинула його речі на подвір’я. Після цього зустрічалася з чоловіками, але тримала їх на відстані. Мій син, Василь, завжди підтримував мене, але чотири роки тому він переїхав до Канади. Я щаслива за нього, але не змогла кинути рідний край.
«Маріє, знайди хоча б товариша!» – казала подруга Оксана. «Де? Чоловіки мого віку або хворі, або буркотять, як самовари!» – відповідала я. Вона сміялася: «Спробуй з молодшим! Ти ж як квіточка!» Її слова зачепили мене. Може, справді варто ризикнути?
І доля, здавалося, підказала відповідь. В парку я зустріла його – Олега. Високий, з просининою у волоссі, він гуляв із собакою. Спочатку обмінювалися привітаннями, потім заговорили довше. Йому було 45, розлучений, син жив окремо. Одного разу він приніс букет, потім запросив на каву. Я почувала себе дівчиною – серце калатало, щоки палали. Сусіди цікавились, подруги захоплювались, а я відчувала – нова сторінка життя.
Коли Олег переїхав до мене, я була щаслива. Готувала сніданки, прасувала сорочки, прибирала з радістю. Але одного разу він кинув: «Маріє, виведи собаку. Тобі піде на користь». Я здивувалась: «Підемо разом?» Він наморщився: «Нам краще не показуватись на людях разом». Його слова вдарили, ніж ніж. Чи соромиться мене? Чи бачить у мене лише прислугу?
Ввечері я наважилась: «Олеже, обов’язки треба ділити. Ти можеш сам прасувати свої речі». Він усміхнувся зверхньо: «Ти хотіла молодого чоловіка, Маріє. Тоді відповідай стандартам. Інакше нащо ти мені?» Я завмерла. «Ти маєш півгодини зібрати речі й піти», – видихнула я. Він заперечив: «Я не можу! Мій син завів дівчину до моєї квартири!» «Тоді живи там усією компанією!» – і я замкнула двері.
Сліз не було. Лише порожнеча, мов у розбитому горщику. Я відкрила душу, а він побачив у мені лише слухняні руки. Чому так важко знайти щиру любов у мої роки? Чому чоловіки шукають не серце, а вигоду? Я не шкодую, що вигнала його. Краще самотність, ніж зневага.
Але десь глибоко вірю – є людина, яка побачить у мені не вік, а душу. Та як навчитись довіряти після зради? Де знайти сміливість знову відкрити серце? Це крик жінки, яка хоче бути коханою, але боїться, що час вже втек. Невже я не варта щастя у 62?
Висновок на сьогодні: іноді одинокий ранок кращий за токсичний вечір. Але надія, як та ромашка у дворі – проростає навіть між камінням.
