Тато не був ще три роки в могилі! вигукнув мій син, його обличчя стало червоне, як буряк. Ти з сусідом? З тим старим диваком за парканом?
Я стояла на кухні, тримаючи в руці ще чисту кухонну ганчірку. Не очікувала такої реакції. Лише сказала, що зустрічаюся зі Степаном Петровим. Що ми спілкувалися вже кілька місяців, що добре почуваємося в компанії один одного. Що мабуть, закохалася.
Тато не був ще три роки в могилі! повторив син, голосно крикнувши. Як ти можеш?!
У мене стало нудотно. Хотіла сісти, а він вже крокував до дверей.
Не дзвони мені. Не хочу тебе знати, крикнув він і стукнув так, що скло задрижало.
Потім настала мертва тиша.
Я залишилася сама. Це не була та знайома тиха самотність, до якої я звикла роками. Це була порожнеча після чоловіка, якого я народила, виховала і кохала понад усе.
Я ж нічого поганого не вчинила правда? Любов прийшла сама незграбно, тихо, через паркан, через спільні чаї, сміх у саду. А тепер мій син каже, що я вже не його мама.
Чи не маю я права на щастя?
Тієї ночі я не спала хвилини. Лежала в ліжку, дивилася в стелю, в голові лунали його слова: «Не хочу тебе знати». Ці слова боліли сильніше, ніж усе, що я коли-небудь пережила. Навіть похорон чоловіка не був таким розбещеним. Та смерть була трагічною, але природною. А це ніби розірвання звязку зі своїм сином.
Степан написав мені вранці повідомлення: «Думаю про тебе. Я тут, якщо захочеш поговорити». Я не відповіла. Виникла провина. Не перед ним перед сином. Я відчувала, ніби вчинила щось незворотнє.
Увесь день я ходила по дому, наче привид. Фотографії родини на комоді, чашки з надписом «найкраща бабуся», малюнки онуків, приклеєні на холодильнику все нагадувало, що колись я була частиною стабільного життя. Що я була мамою, бабусею, дружиною. А тепер я почувала себе егоїсткою.
Вечір приніс мою доньку, Зоряну. Вона принесла торт і малиновий сік, як завжди. Сіла за столом і подивилася мені в очі.
Чула, що сталося.
Я кивнула, не бажаючи розпливатися.
І що ти про це думаєш? запитала тихо.
Вона знизала плечима.
Щиро? Не знаю. Тато був чудовою людиною. Важко уявити тебе з кимось іншим. Але ти вже не молода дівчина. Ти маєш право на ніжність, на близькість. вона зупинилася. Тільки зрозумій Костянта. Він живе спогадами.
А я живу сьогоденням, відповіла я. І відчуваю в ньому глибоку самотність.
Зоряна довго мене дивилася, а потім ніжно стискала мою руку.
Не знаю, що сказати, мамо. Але я з тобою.
Ці слова були, наче пластир на рану. Вони не вилікували біль, але дали сили піднятись наступного дня і піти в сад, як завжди.
Степан стояв біля воріт, з тією своєю незграбною посмішкою і термосом чаю в руках.
Можу на хвилинку? запитав.
Я кивнула. Він сів поруч на лавку.
Перепрошую, що все так вийшло, сказав тихо. Не хотів завдати тобі труднощів.
Це не твоя вина, відповіла я. Це я мабуть, просто не маю права на такі речі.
Степан подивився на мене серйозно, як ніколи раніше.
Не говори так. Ти маєш право. Я теж. За стільки років ми обоє робили все «як треба». Можливо, настав час робити щось посвоєму?
Тепло піднялося в горлі. Я не відповідала, та й не втекла. Залишилася. Дозволила собі посидіти з ним у тиші, яка не ранила, а заспокоювала.
Минуло три тижні. Костян не дзвонив, не писав. Онуки ні звуку. Якби хтось різакою стежкою зрізав усе моє життя. І хоча щодня боліло, я навчилася знову дихати.
Зі Степаном ми бачилися майже щодня. Нічого надзвичайного чай, розмови на лавці, іноді спільні покупки. Але цього було достатньо, щоб я відчула, що живу. Що хтось бачить мене не як маму, вдову чи бабусю, а просто як жінку.
Одного післяобіднього часу, повертаючись з ринку, я побачила під будинком авто сина. Засмучена, я на мить хотіла зупинитися, сховатися, вдавати, що мене немає. Але я зупинилася, ввійшла всередину.
Костян сидів за столом, без дітей.
Прийшов сказати, що мабуть, перебільшую, сказав, не дивлячись. Але я все ще не вмію це прийняти.
Я сіла навпроти.
Не чекаю, що ти приймеш. Тільки, щоб ти не відкидав.
Він мовчав довго.
Ти знаєш, як сильно я любив батька.
Я знаю. Я теж його любила. Але він пішов. А я все ще тут. І не хочу помирати, живучи в спогадах.
Нарешті він подивився на мене. У його очах був гнів, біль і можливо, трішки розуміння.
Це буде важко.
Для мене теж, відповіла я. Але я не перестану кохати тебе лише тому, що ти не згоден зі мною.
Костян підвівся, підходив і коротко обійняв мене. Більше нічого не сказав, але цього було достатньо. На початок.
До сьогодні я не впевнена, чи це правильне рішення. Але… Любов не приходить тоді, коли зручно іншим. Коли ж вона приходить треба її прийняти, навіть якщо це означає, що хтось відвернеться, навіть якщо боляче. Тільки так можна знову відчути, що живеш по-справжньому. Адже справжнє щастя це вміння любити себе і інших, коли навколо все змінюється.
