Коли любов обернулася обманом: Як я вірила молодому чоловікові й залишилася з розбитим серцем
Мене звати Оксана. Мені 62 роки, і моє серце, здавалося, знову ожило, коли я зустріла чоловіка, який обіцяв повернути мені радість життя. Та замість любові я отримала приниження й біль. Він був молодшим за мене на 17 років, і я, повіривши в його посмішки й квіти, впустила його до свого дому в невеличкому містечку під Вінницею. Лише згодом я зрозуміла, що він бачив у мені не жінку, а зручну прислугу. Ця історія — про мою боротьбу за гідність і гірке запитання: чому в мої роки так важко знайти справжнє кохання?
Моє життя не було легким. Багато років тому я розлучилася з першим чоловіком. Він пив, витрачав мої гроші, забирав мої речі, а я терпіла, доки не сказала собі: «Годі!» Я зібрала його речі, виставила за двері й замкнула їх назавжди. Тоді я відчула, ніби гора з плечей звалилася. Після цього в моєму житті були чоловіки, але я тримала їх на відстані, боячись знову обпектися. Мій син, Богдан, був моєю опорою, але чотири роки тому він поїхав до Канади на роботу й залишився там. Я раділа за нього, але не наважилася почати нове життя за кордоном. У мої роки це занадто ризиковано.
Самотність стала моїм супутником. «Оксанко, знайди собі друга, хоч для компанії!» — умовляла мене подруга Марічка. «Де я його знайду? Чоловіки моїх років — або хворі, або буркотуни. Їм не подруга потрібна, а доглядальниця!» — відмахувалася я. Марічка засміялася: «Спробуй з молодим! Ти виглядаєш чудово!» Я пожартувала, але її слова засіли в голові. Може, й справді варто ризикнути? Раптом доля подарує мені шанс почувати себе живою?
І доля, здавалося, посміхнулася. Кожного ранку в парку неподалік я бачила чоловіка. Він гуляв із собакою — високий, з сивиною у волоссі, з доброю посмішкою. Ми почали вітатися, потім перекидатися словами. Його звали Василь, йому було 45, він був розлучений, а його син жив окремо. Одного разу він подарував мені букет, потім запропонував прогулятися. Я почувалася дівчинкою: серце калатало, щоки палали. Сусідки пошепки перешіптувалися, подруги заздрили, а я, як у молодості, вірила, що життя лише починається.
Коли Василь переїхав до мене, я була щаслива. Я готувала йому сніданки, прала його сорочки, із радістю прибирала будинок. Мені подобалося піклуватися про нього, почуватися потрібною. Але одного дня він сказав: «Оксано, вигуляй мою собаку. Тобі корисно повдихати свіжого повітря». Я здивувалася: «Ходімо разом?» Він нахмурився: «Нам краще не показуватися разом на людях». Його слова вдарили, як батіг. Він соромиться мене? Чи я для нього — лише прислуга? Моя душа стиснулася від болю, але я вирішила не мовчати.
Ввечері я набралася духу: «Василю, домашні справи треба ділити порівну. Ти можеш сам прати свої речі». Він усміхнувся, дивлячись на мене з холодною зневагою: «Ти хотіла молодого чоловіка, Оксано. Тоді відповідай. Інакше навіщо ти мені?» Я оніміла. Три секунди мовчання — і я випалила: «У тебе півгодини, щоб зібрати речі й піти». Він збентежився: «Ти серйозно? Я не можу! Мій син привів дівчину до моєї квартири!» «Тоді переїжджай туди всією компанією!» — відсікла я, захлопнувши двері.
Коли він пішов, я чекала сліз, але їх не було. Лише легка журба й порожнеча. Я відкрила своє серце, а він використав мене, як безкоштовну домробітницю. Чому так важко знайти кохання в мої роки? Чому чоловіки бачать у мені лише вигоду, а не жінку з душею? Я пишаюся, що знайшла в собі сили вигнати його, але біль залишився. Я мріяла про супутника, який цінуватиме мене, а отримала урок: не всі посмішки щирі. Моя подруга каже: «Оксано, ти ще знайдеш свою людину». Але я боюся знову довіритися.
Я не шкодую про своє рішення. Краще самотність, ніж приниження. Але в глибині душі я все ще сподіваюся, що десь є чоловік, який побачить у мені не вік, а серце. Як навчитися вірити після такого зрадництва? Може, хтось стикався з подібним? Як знайти сили знову повірити в кохання? Моя історія — це крик душі жінки, яка хоче бути коханою, але боїться, що час минув. Невже я не заслуговую щастя у 62 роки?
