Вперше зустрівши Олександра, я відчула, що ця випадковість змінить моє життя назавжди. Він увійшов до маленького квіткового магазинчика в центрі Львова, де я намагалася обрати букет для своєї сестри. Його погляд — теплий, глибокий, з якоюсь непоясненною мудрістю — застав мене зненацька. В його очах не було тієї беззмістовної метушні, яку я звикла бачити у своїх однолітків. Він посміхнувся, злегка примруживши очі, і сказав: «Ви обираєте квіти так, ніби від цього залежить доля світу». Я засміялася, не очікуючи такого легкого й теплого тону. Так почалася наша історія — з жарту, з погляду, з іскри.
Я ніколи не думала, що зможу закохатися у чоловіка, який старший за мене на чверть століття. Все всередині мене кричало: «Це неправильно! Це не твоє!» Суспільство, подруги, навіть мій власний здоровий глузд — усі вони твердили, що я втрачаю розум. Але серце завжди грає за своїми правилами, і я здалася. Олександр виявився не просто чоловіком — він став для мене цілим світом. Уважний, терплячий, з тонким почуттям гумору, що здатне було розтопити навіть мою найупертішу недовіру. Поруч з ним я вперше відчула себе справжньою — живою, вільною, коханою.
Різниця у віці? О, вона впадала в око. Мої подруги в Києві, де я жила до переїзду, несамовито нагадували про це. «Олено, навіщо тобі це? Навіщо тобі старий? Ти молода, красива, а він вже однією ногою в минулому! Подумай, через десять років ти будеш його доглядати!» Я втомилася виправдовуватися, втомилася пояснювати, що поруч з ним я не прикидаюсь, не одягаю маски. Він приймає мене такою, якою я є — з моїми страхами, мріями, слабкостями. Він не судить і не розбирає мене на частки. З ним я щаслива — і крапка.
Але й Олександр хвилювався. Одного вечора, коли ми сиділи на його старенькій веранді, він раптом сказав, дивлячись кудись у далечінь: «Олено, я боюся. Боюся, що одного дня ти прокинешся і зрозумієш, що я занадто старий для тебе. Що я вкрав у тебе молодість, можливості, які могли б бути з кимось іншим». Я взяла його за руку, подивилася в ці втомлені, але такі рідні очі і відповіла: «Ти дав мені те, чого ніхто інший не зміг би. Упевненість, тепло, любов, від якої я розквітаю. Це дорожче від будь-яких шансів».
Проте, якщо чесно, все було не так просто. Щодня я стикалася з осудом. Люди на вулицях озиралися, шепотілися, кидали косі погляди, ніби ми порушували якийсь священний закон. Одного разу в магазині, поки ми стояли біля каси, молода продавчиня нахабно запитала: «Це ваш батько?» Я відчула, як кров закипіла в мені, але Олександр, не втрачаючи спокою, посміхнувся й відповів: «Ні, я просто найщасливіша людина на землі». В той момент я зрозуміла: не проміняю це відчуття — бути з ним — ні на що інше, нехай увесь світ дивиться на нас із презирством.
Так, у наших стосунках є труднощі. Я не закриваю очі на правду: Олександр старший, і наш шлях разом не буде ані довгим, ані легким. Я знаю, що час нещадний, і одного дня його може не стати поруч. Але щоранку, коли він, трохи сонний, усміхається мені за чашкою чорного чаю, я розумію: це того варте. Мені не потрібна нічиї підтримка, не потрібні подруги, які судачать за спиною. Мені потрібен лише він — людина, яка подарувала мені життя, про яке я й не сміла мріяти.
Я закохалась у чоловіка, який старший за мене на 25 років, і якби доля дала мені шанс прожити все заново, я б обрала його знову — без коливань, без сумнівів. Адже вік — це лише цифри на папері, а відчуття, які він розпалив у мені, — це полум’я, яке горітиме в моїй душі вічно.
