**Мій щоденник. Сусідка знизу — щастя зверху**
Володимир сердито глянув на годинник — ранок лише почався, а день уже зіпсований. Замість валіз, квитків і довгоочікуваного вильоту з Ольгою до моря — він зривався до свого задушливого під’їзду у старенькій п’ятиповерхівці. Все, як завжди. Сестра Тетяна, сльози, термометр і благання: «Ну посиди з дітьми, мені більше ні до кого звернутися…».
Він не хотів. Правда. Хотів бути чоловіком у відпустці, з жінкою, з коктелем у руці. А замість цього — двоє галасливих племінників, рюкзак із іграшками та перегар від сусідки, яка відчинила двері й скрикнула:
— Вово, це що за малята з тобою? Ти що, одружився?
Соломія — сусідка знизу. Руда, жвава, з очима, як у лисички. Він двічі затоплював її квартиру, поки господарі не замінили кран. Її мати — добра жінка, не вимагала жодної копійки, а сама Соломія з тих пір постійно підморгувала. Хоч Володимиру здавалося, що вона ще до школи ходить.
— Ти чого на уроках не сидиш? Матері твоїй скажу! — хитнув він, дивлячись, як Соломія зашарілася.
— Я вже коледж закінчила! На роботу влаштовуюся! — фукнула вона, закидаючи рюкзак за плече.
— Звісно, виглядаєш, як справжня прогульниця. Глянь у дзеркало!
Вони засміялися, Соломія швидко зайшла в квартиру, а Володимир пішов за своєю машиною — старою, але рідною, купленою в кредит. Ольга, звісно, скривилася: «Міг би щось краще взяти». Але він пишався навіть нею. Він упертий. Усе буде — і квартира, і машина, і статус, і Ольга.
Але не сьогодні.
Сьогодні — затори, спітнілі сидіння, крик дітей на задньому ряді й сестра в сльозах:
— Пробач, Вово, ну справді, більше ні до кого…
Тетяна лежала в лікарні, їхня мама теж занедужала від переживань. А батько… Ну, Олексій був лише за паспортом. Пити, гуляти, зникати — це все, що він вмів.
Діти повисли на ньому: «Дядьку Вово!». Він обняв їх, пообіцяв морозиво й повіз до своєї орендованої «однушки».
Соломія знову зустрілася йому у під’їзді.
— Це все твоє? — очі її стали круглими.
— Так, підібрав на зупинці, — усміхнувся він. — Не встиг озирнутися — ось і причепилися.
Діти зареготали, а Соломія збентежено подивилася. Він виправився:
— Та жартую. Це племінники. Сестра в лікарні, я за ними доглядаю.
У квартирі діти відразу влаштували хаос. Володимир готував їм омлет, потім вів у парк, купував фастфуд і кульки. Вони були в захваті. Але на третій день почалися капризи: Марійка скаржилася на горло, Андрійко — на живіт. Плач, сльози, «хочемо до мами»…
У двері постукали. Володимир відчинив — Соломія.
— Я чула, як вони плачуть… Може, допоможу? Я ж закінчила медколедж.
Вона увійшла, принесла старі іграшки, тихо уклала дітей, обв’язала горло Марійці хусткою, погладила Андрійка по животу. І він, не встигнувши сказати «дякую», заснув у неї на руках.
— Підем на кухню, я тобі хоча б бутерброди зроблю, — пробурчав Володимир, прикриваючи двері до кімнати.
Вони сиділи на кухні. Соломія, попиваючи чай, запитала:
— А твоя… коли дітей забере?
— Моя? Та ти що! Це сестра. Своїх у мене нема. І поки не планую.
Соломія посміхнулася, і він зрозумів — вона справжня. Затишна. Тепла. Не така, як Ольга, не така, як ніхто до неї.
Соломія залишилася ще на день. Потім на два. Потім — назавжди. Разом вони гуляли з дітьми, готували, сміялися. І в парку, коли продавщиця кульок сказала: «Яка у вас гарна родина!» — у Володимира стиснуло в грудях. Він подивився на Соломію, на дітей, і йому не хотілося, щоб це закінчувалося.
Ольга зателефонула через тиждень. Її голос був холодним:
— Ти де? Ні слова, ні духу. Усе з тобою зрозуміло.
І все, що він відчув — нічого.
Коли Тетяну виписали, племінники просили:
— Дядьку Вово, можна Соломію з нами? А ти її любиш?
Марійка, не дочекавшись відповіді, заявила:
— Я знаю, що любиш. І вона тебе. Ми будемо фату нести на весіллі.
Соломія почервоніла, ніяково гладила дітей по головах, а Володимир дивився у дзеркало й думав: «Господи, дякую Тобі за цю руду дівчину знизу».
І, коли вони під’їхали до дому, Тетяна вийшла з мамою, побачила Соломію — і скрикнула:
— Ну нарешті ти когось знайшов! Яка гарна дівчина! Соломієчко? Ласкаво просимо до родини!
Володимир лише посміхнувся.
Назад вони їхали мовчки. Потім Соломія раптом сказала:
— У тебе така затишна машина. І взагалі… з тобою надійно.
А він просто запитав:
— А давай завтра разом у парк? І обід у мене, твій суп лишився— А вже й суп? — засміялась Соломія, — та я ж його ще вчора зварила.
