23травня, вранці, ще сонце ледь пробиває крізь штору на кухні нашої квартири в Києві. Я, Зоряна, сиджу за ноутбуком, на екрані мерехтить дедлайн, а в голові лише одне «завтра закінчу». Двері передпокою скрипнуть, і голос мами, Галина Петрівна, розлунюється надто знайомо.
Зорянко, хвилинку! кличе вона, тримаючи в руках велику сумку, з якої випинаються баночки і пакети. Принесла вітамінів, в аптеці сьогодні акція, і морську капусту, щойно привезли.
Я швидко заплющила очі, намагаючись відрахувати до десяти, потім до двадцяти, аби дати собі шанс не втратити концентрацію. Але коли мати вже відкривала холодильник, я відчула, як у животі стискається пружина.
Добрий ранок, Галино Петрівно, відповіла я, намагаючись звучати спокійно, виходячи з кімнати.
Мати вже зняла взуття, не чекаючи запрошення, і підходила до кухні зі своєю великою сумкою. Вона розкладала вміст на стіл, наче планувала нову інвентаризацію.
Ви казали, що сьогодні зустріч з постачальниками, зауважила я, спостерігаючи, як вона виносить у холодильник дорогий шинки.
Перенесли, нічого, відмахнулася мати, і, ніби з радістю, зазначила, що давно не була в нашій квартирі. Три дні тому вона «заглянула на хвилиночку», принісши «корисний» трав’яний збір замість звичайного чаю, який я, звичайно, відкинула через кофеїн.
Ось вітамінD, омега3, комплекс для імунітету, сказала вона, дістаючи упаковки з морозильної камери. У новинах кажуть, що зараз всім не вистачає. А ви, молоді, про здоровя ніколи не думали.
Маю терміновий проект, мій чоловік Дмитро теж зайнятий, спробувала я втрутитися.
Не турбуйся, я не заважатиму, відповіла мати, витягуючи з холодильника шинки. Ой, це ж чисті нітрати! У телешоу сказали, що така ковбаса справжня хімія. Рак від неї, розумієш. А ви з Дмитром ще дітей плануєте?
Серце стискалося, бо я купувала ту шинки у фермерському магазині без консервантів. Пояснювати нічого не вдавалось.
Що це? Вино? запитала мати, показуючи пляшку дорогого червоного, яку я планувала розкрити на річницю шлюбу. Алкоголь це отрута, особливо у ваші роки.
Вона швидко замінювала наші продукти на морську капусту, йогурти з живими бактеріями і різноманітні біодобавки. Я бачила, як полиці заповнюються новинками, а наші речі зникають у пакеті.
Можна залишити хоча б сир? Дмитро його дуже любить, просила я, сподіваючись знайти компроміс.
Дмитро навіть не помітить! А здоровя помітить, відповіла мати, нагадуючи, що після тридцяти років у чоловіків підвищується холестерин. Вона викинула наш сир і пакувала у сумку дорогий сир, який так полюбляв мій чоловік.
Коли холодильник був повністю реорганізований, мати рушила до ванної. Її голос лунав з іншого кутка:
Ось ці лосьйони суцільні силікони, шкіра не дихає! А ваш крем для рук це справжня біологічна розкіш, яку я принесла. І зубна паста з фтором це шкода, а порошок це правильно.
Я відчула, як у грудях щось розривалося. Повернулася до комп’ютера, спробувала відкрити файл, та руки тремтіли. Писала Дмитру в чат: «Твоя мати знову тут. Я вже не можу».
Відповідь прийшла швидко: «Терпи, кохана. Вона лише допомагає. Я зараз у нараді, потім поговоримо». Слова «допомагає» звучали як гірка іронія.
Після того, як мати занурилась у наші шафи, викинула спеції, замінила пральний порошок на господарське мило і навіть схопила наші одяги, щоб «поділитися з бідними», я відчула, що наш простір вже не мій. Весь цей хаос підсулив у наші стосунки нову межу.
Зорянко, сказала вона, повертаючись до кухні, чи ти протираєш шафи? Я ж бачу пил. Може, допоможу? Ти ж завжди зайнята, дім занедбуєш
У цей момент щось клікнуло в мені. Я піднялася, подивилася на маму, і вперше за місяці побачила в її обличчі не тільки вимогливість, а й страх залишитись ніде. Я вимовила голосно:
Я не занедбую дім, я працюю віддалено. Це моя робота, якщо ви не розумієте.
Мати здивовано моргнула, ніби не очікувала такого тону.
Я просто хотіла допомогти, пробурмотіла вона.
Допомагати? я підняла пакунок зі шинки. Це стоїть тисячі гривень, я купувала її у фермері, а ви викинули, бо в телешоу сказали, що вся ковбаса шкідлива. А мій крем, який я два місяці збирала, ви замінили дитячим за 75грн.
Дмитро мовчав, а мати схлипувала, схвильована.
Мамо, нарешті сказав він, це правда? Ти викидаєш наші речі?
Я лише замінюю шкідливе на корисне! відповіла вона, не чекаючи дозволу.
Без нашого згоди? голос Дмитра затвердив. Ми дорослі, у нас власна квартира.
Але я мати! крикнула вона.
Ні, твердо сказав Дмитро. Олена моя дружина, це наш дім. Якщо ти переступаєш межу, так і буде.
У мене на очах з’явилося перше полегшення. Я відчула, як ледь-ледь прокидається надія.
Ми повинні встановити правила, сказав Дмитро, і дотримуватись їх.
Галино Петрівно, продовжила мати, я розумію, що треба змінитися. Хоча я люблю готувати, я готова запитувати, чи потрібен ваш подарунок.
Так, кивнула я, але попередньо повідомляйте. І жодної морської капусти замість наших продуктів.
Вечором ми трьох сідали за чай з яблучним пирогом, який мати принесла. Розмова була обережною, рани ще свіжі, але правила вже стояли на столі, чітко і без сумнівів.
Тепер я залишу ключі, тихо додала я. Для екстрених випадків вони вам не потрібні.
Мати схопила сумку, сховала ключі в кишеню і вийшла. Двері гулко захлопнулися, і стіни нашої квартири на хвилину задихнулися.
Дмитро обійняв мене, шепотом шепоча: «Тепер ми зможемо жити без постійного тиску». Я притулилася до його плеча, відчуваючи, як адреналін поступово відходить, залишаючи втомлену, але спокійну душу.
Весь цей день навчив мене, що ставити межі це не образа, а захист власного простору. І хоча шлях ще довгий, я вже знаю, що можу сказати: «Ану зачини мої двері і йди». Це мій дім, моє життя, мій вибір.
