Валерія поспішала додому, як завжди, з важкими пакетами зі свіжого базару помідори, буряк, батон і ковбаса, бо хлопці вдома вже зголодніли. У голові крутилось: що приготувати на вечерю, як нагодувати всіх, ще й з молодшим завдання поробити
Ще здалеку вона помітила: біля підїзду стоїть швидка. Серце в грудях ледь не вискочило а раптом щось із чоловіком, він у неї здоровям не дуже?
Ви до пятнадцятої квартири? голос у Валерії тремтів, поки вона запитувала у водія швидкої.
Ні, у чотирнадцяту, бабусі якійсь недобре стало, відповів той, знизуючи плечима.
Валерії стало легше, але й сумно водночас значить, це старенька їхня сусідка, Ганна Омелянівна. Самотня, майже вісімдесят, а ще її вірна кішка Туся
Ой, якщо Ганну Омелянівну заберуть у лікарню, хто ж Тусю погодує? Доведеться брати це на себе думала Валерія, взбігаючи на свій поверх.
Біля дверей бабусі вже метушилися люди: двері навстіж, носилки напоготові, а її чоловік Богдан допомагає фельдшеру.
Ще водій підійметься, разом впораємось, заспокоював фельдшер.
Ганна Омелянівна, побачивши Валерію, аж посвіжішала:
Лерочко, мене в лікарню забирають, ось ключі від квартири. Доглянь за моєю Тусею корм на столі, туалет навпроти холодильника, раз на день заміниш. Може, до Різдва і повернусь! бабуся простягла Валерії ключа.
Та не турбуйтеся, догляну як за рідною! Ви краще одужуйте швидше! погладила Валерія руки сусідки.
Не вставати! шикнув фельдшер. Ідемо, помічники, час!
Лерочко, ще! гукнула Ганна Омелянівна. У мене на комоді в коридорі записка з номером. Якщо щось станеться, подзвони за ним. Це моя донька, Добрянка. Сварилися, не спілкуємось уже роки…
Валерія обіцяла усе владнати, а коли вже бабусю повезли, забрала той клаптик паперу, перевірила, чи Туся ціла, і зачинила двері.
Уявляєш, Богдане, скільки років живемо поруч, а я й не знала, що у Ганни Омелянівни є донька! поділилася Валерія, коли чоловік повернувся.
Та я теж жодної душі у неї ніколи не бачив, знизав плечима Богдан і одразу додав: Ну, то що, вечеря буде?
Валерія скрикнула й кинулась ладнати на кухню. Турботи, як завжди, накрили з головою. Тільки-но відправила синів спати, згадала про записку з номером.
Глянула на годинник пізно. Зараз кого б не набрала, все одно вже нічого не змінити у лікарню незнайомців не пустять.
Наступного дня, навідуючись до Тусі, Валерія все вагалася, чи варто дзвонити тій загадковій доньці. Кішка задоволено муркотіла на руках, а сама Валерія зрештою наважилась:
Алло, Добрянко? Це Валерія, сусідка вашої мами. Учора її швидка в лікарню забрала. Може, навідали б її?
Мені зовсім байдуже до тої жінки, одразу обрубала Добрянка. Вона давно мені не мати.
Та ви що?! обурилась Валерія. Що ваших сварок стосується? Бува, що люди вже не повертаються з лікарні! Невже вам зовсім не цікава її доля?
Пані, не ваша справа! навіть не здригнулась Добрянка.
Безсердечна ви! Я б усе віддала, аби хоч на хвилинку маму свою ще побачити! Шість років доглядала лежачу нелегко Але тепер, коли її вже майже десять років немає, дай Боже б іще десять так, аби жива була
Валерія, зітхнувши, кинула слухавку.
Ну що, Тусю, звернулася до кішки, якщо твою бабусю додому не повернуть, прийдеш до нас тільки з Барсиком помирись!
Свята наближалися. Валерія з Богданом брели з ринку ялинка у чоловіка в руках, пакети в жінки прямо по лікті.
Підтримайте двері, будь ласка! Валерія гукнула до двох жінок у підїзді. Богдане, не бий ялинкою по стелі, швидше заходь!
Та озирнувшись, Валерія аж завмерла: перед нею стояла усміхнена Ганна Омелянівна з Добрянкою під руку!
Боже, ви вже вдома?! вигукнула Валерія. Виписали?
Так, почуваюсь ліпше, й відпустили на Новий рік. До речі, познайомтесь, це моя донька Добрянка, Ганна Омелянівна сяяла від щастя.
Вже знайомі! засміялась Добрянка. За телефоном!
Всі разом піднялись додому Добрянка обережно підтримувала матір. Уже на сходах вона прошепотіла Валерії:
Дякую, що відчинили мені очі. Можна, я трохи згодом до вас заскочу?
Та заходьте, кивнула Валерія, не приховуючи подиву.
Через пів години Добрянка з тортиком завітала до Валерії й Богдана на чай. Виявилось, десять років життя пропали у сварці через дурницю і мамині настанови.
Я тоді мамі сказала: краще б тебе не було, ніж ці вічні повчання! зізнавалась Добрянка. А коли ви подзвонили Я така була зла! Але ваші слова не давали спокою Подумала: якщо мами не стане хто ж тоді лишиться? Мабуть, і справді тільки правда відкриває очі.
Відтоді Добрянка маму з лікарні й не відпускала, а сидячи цього вечора з Валерією за чаєм, зітхнула по-новому:
Дякую вам, Валеріє, що не пройшли повз!
Бачиш, Богдане, тільки правда може допомогти. Валерія ніжно глянула на чоловіка. Не забудь мамі своїй сьогодні подзвонити. А може, до неї на Новий рік підемо? У нас тепер, можна сказати, мама на двох однаБогдан винувато всміхнувся, вже витягаючи телефон.
Обовязково наберу, Леро, пообіцяв він і обійняв дружину. Ти в мене справжнє сонце.
Тим часом у двері тихо подряпала Туся обіжалась, мабуть, поки всі були зайняті розмовами. Добрянка з матусею одночасно засміялися, побачивши її розкосі очі й смішну мордочку, а Валерія підморгнула кішці:
Тусю, ти сьогодні справжня фея, бо зібрала нас усіх разом!
Надворі щось засипало вікна мяким снігом; у кухні пахло мандаринами та пирогом, у вікні мерехтіли святкові гірлянди. Добрянка обережно взяла мамину долоню у свою, і в той момент між ними, здавалось, пролягла невидима, але міцна ниточка нарешті прощення.
Новий рік для нових початків, тихо сказала Ганна Омелянівна і погладила доньку. І добре, коли поруч є сусіди й друзі, що не лишать у біді.
І коти, додала Валерія.
Всі засміялись, а Туся, здавалося, кивнула згоди.
Того вечора на одному поверсі стало на одне примирення більше і на декілька сердець тепліше. Вперше за довгі роки у квартирі Ганни Омелянівни палали не лише ялинкові вогні, а й світло прощення, щастя та любові те, що, можливо, і є справжнім дивом зимових свят.
