Зал, де всі досі чекають
Я запізнився на свою електричку. Не через затримку — просто зволікав. Дурно, нервуче, і, якщо чесно, до болю безнадійно. Стояв на пустому пероні станції Львівська, курив уперше за багато років — відверто, наче вже нічого не страшно — і дивився, як у темряву зникають червоні вогні хвоста поїзда. Палив жадібно, ніби в цьому димі міг заховатися сенс, якого давно не було. І раптом зрозумів: поспішати більше нікуди. Туди, куди я їхав, нічого не зміниться. А додому… додому не хотілося. Там — лише пустота. Там усе, що я колись сам і покинув.
Я поволікся вздовж платформи, наче сподівався знайти інший шлях, інший вихід, іншу дорогу. Але крім мокрого асфальту, каламутних калюж і власного відблиску в них — нічого не було. Дощ лише починався — дрібний, холодний, ледь помітний. Я зайшов у зал очікування — старий, продуваний, з тріщинами на стелі, запахом іржі, сирості й часу, що тут застиг.
Весна була лише за календарем — у залі все ще пахло зимою. Старі батареї більше скрипіли, ніж гріли, під лавками скупчився бруд, а від стін тягнуло холодом. Біля вікна сиділа жінка років сорока з хлопчиком, вісім чи дев’ять на вигляд. Він їв холодні вареники з пластмасового контейнера, ретельно, наче виконував завдання. На ньому була шкільна форма, а поверх — пальто, акуратно складене на колінах. Біля ніг — потертий рюкзак. Він жував сосредоточено, кривляючись — видно, вареники затверділи до каменю. Жінка дивилася у вікно, крізь нього. Під очима — синці, руки стиснуті на колінах, як у людини, що тримається з останніх сил. Пальці тремтіли. Наче ось-ось щось всередині трісне.
Я б і не помітив їх, якби не її голос:
— Ти ж розумієш, що він не повернеться?
Фраза, вимовлена глухо, ніби виривалась із неї разом із болем. Наче камінь, що давно душив. Хлопчик не зреагував. Просто кивнув і продовжив їсти. Так, якби чув це не вперше. Так, ніби в цих словах не було нічого нового.
Мені стало соромно. Не за них — за себе. За те, що підслухав. За те, що теж когось не діждався, що пішов. Захотілося вийти назад у дощ, промокнути до кісток, прозілітися, забутися. Я підвівся, підійшов до дверей, і тут почув:
— Не сердься на нього. Він просто не зміг. Він слабкий.
На слові «слабкий» її голос здригнувся, ніби саме зараз, промовивши це вголос, вона усвідомила — остаточно. Хлопчик міцніше стиснув виделку. Кісточки пальців побіліли. Він мовчав.
Я не пішов. Чомусь повернувся, сів ближче до них. Не щоб втрутитися — просто не знав, де я ще потрібен. Ця тиша між ними — у ній було більше правди, ніж у будь-якому крику. Жінка глянула на мене. Мимохідь, без злости. Просто погляд людини, що втомилася.
— Вибачте, — сказав я. — Моя електричка пішла трохи раніше.
Вона кивнула. Обличчя залишилося нерухомим, ніби з каменю. А хлопчик раптом подивився на мене й спитав:
— А у вас хто пішов?
Питання було просте, немов і не вимагало відповіді. Або ж вимагало — саме зараз, саме тут.
— Я сам, — відповів я. — Я сам пішов.
Він кивнув. Наче зрозумів. І додав:
— А тепер куди?
— Не знаю, — знітив я плечима. — Поки що сюди. А далі — побачимо.
Жінка підвелася. Обережно, ніби ноги були ватними.
— Ходімо, Тарасе. Нам на автобус через двадцять хвилин.
Хлопчик мовчки прибрав контейнер, застебнув рюкзак. Вони вийшли. Не озирнулися. Лише двері за ними клацнула — і все. Вони розчинилися. А я лишився. Один. У цьому залі, де час ніби зупинився, де у повітрі висів присмак чужого життя.
Я глянув на лавку. Там лежала серветка. Зім’ята, зіпсована. Я підняв її, викинув. Ніби разом із нею — частинку того, від чого давно треба було відмовитися.
Півгодини я просто сидів. Мовчки. А потім зайшов дідусь. Невисокий, у потертому пальті, з папкою під пахвою. Від нього пахло м’ятою маззю і аптекою. Він сів поруч. Нічого не сказав. Ми просто сиділи. Хвилин десять.
А потім він заговорив:
— Я сюди щодня приходжу. Звик. Ми з дружиною раніше тут зустрічалися. Вона… — він замовк, зітхнув. — Ну, тепер її немає. А я все одно ходжу. Дурниця, мабуть. Але інакше не вмію.
Я кивнув.
— У вас було кохання?
— Було. Дурне.
— Кохання не буває дурним, — сказав я. — Воно буває лише невчасним.
Він не додав більше ні слова.
Пішов, залишивши за собою мокрі сліди на підлозі. А я вийшов слідом. Дощ уже стихав. Краплі рідко і мляво падали на асфальт. Над коліями здіймався легкий па́р, наче сама станція видихала.
Я подивився йому вслід — як він іде, повільно, ніби розчиняючись у повіВін зник у ранковому тумані, а я зрозумів, що тепер моя черга чекати.
