Залишайся з дитиною. Я сама піду на весілля брата.
Чоловік учора прийшов з роботи якийсь дивний.
Я його запитую про весілля, а він одразу дивиться у підлогу. Каже: “Піду сам на весілля”
А я? Кажу, вже очима кліпаю.
І мій коханий заявляє: “Любенька, у січні зарплатню видавали, як чаю у лікарні лише запах. Мабуть, піду сам. Ти посидиш з дитиною. Нічого страшного не станеться. Я поїду лише на три дні, треба ж у готелі жити, щось їсти, ну і, звичайно, подарунок для молодят купити.”
Ми тоді були ще молода сімя класика жанру. Жили в однокімнатній квартирі на Позняках. Свекруха нам ту квартиру подарувала, за що їй дякуємо низький уклін, як то кажуть. Я на декреті сиділа, доньці й двох років не було, роботу шукати не квапилася. З ким її залишити? Свекруха дала квартиру, і дякуємо. А мама у мене особистість! Для неї спочатку манікюр, а вже потім дитячі іграшки.
Моя мама жила для себе: підробітки, поїздки за кордон, всі вихідні біля парикмахера чи в масажистів. Каже: якщо вже зовсім припре і піду працювати тоді приїде посидіти з онучкою. А на нову сукню чи фарбу для волосся витрачати гроші про це навіть не прохай!
Добре, маму свою я знаю, як свої пять пальців. У неї в житті салони, масажі, лазурні береги Туреччини, а в мене дитяча каша і пірамідки.
Ніяких форс-мажорів у нас не було. Якщо чоловік удома я можу по своїх справах бігати. Правда, чоловік той ще ревнивий випускає рідко й лише до магазину чи, максимум, до маршрутки за молоком.
А тут весілля! Молодший брат чоловіка вирішив оженитися. І треба на три дні їхати в Черкаси. Пішла я до мами: мама, дай Бог здоровя, подивись з онукою. Всього три дні! Вона ж спокійна в нас, дитина наче куплена: не кричить, не вередує.
Мама робила вигляд, що їй прямо світ валиться, але зрештою зітхнула і відпросилася на три дні з роботи. Я вже радістю світилась! Нарешті, хоч раз за два роки трохи відпочину Аж тут чоловік виносить свій глибокофілософський вердикт.
Для мене це мало бути подією! Я доньку рік на грудному вигодовуванні тримала, не те що на вулицю навіть у підїзд виходила зрідка. А тут, бач, ніхто з дитиною не хоче залишатися. А чоловік то корпоративи, то відрядження, то ще якісь важливі справи.
З братом чоловіка я знайома хіба на фотографії; наречену бачила тільки раз у вайбері.
Я образилась серйозно. Але чоловік як із дуба впав не розуміє.
Та ну, каже, твоя мама не в захваті бачити нашу доньку у себе. Дай і їй відлежатися, а ти сиди вдома. Чого людину мучити. Не хоче не треба. Ти ж мою сімю толком не знаєш навіщо тобі туди їхати? Твоя робота з дитиною бути. А я зїжджу та й повернусь.
Так я й вирішила: ніхто нікуди не їде! З якого дива чоловік вирішує, що мені робити?
А як гадаєте, хто тут правий?
Особисто мені здається, що і мама, і чоловік трохи з гонором. Ну, бабуся ж не зобовязана з онукою сидіти, згодна. Але хоч раз можна подумати про доньку. А чоловік? Він зовсім не розуміє свою дружину. Вона скільки часу дитині віддала, а їй хоча б трішечки відпочити треба!
Чоловіка, якщо він справді кохає, треба й дружину балувати
Дівчина в такій ситуації ну, драма! Залежить повністю від чоловіка, ніхто не допоможе.
От цікаво, що б ви сказали? Може хоч читачі підкажуть дівчині, як донести свою думку до чоловіка і навести лад?
Дівчата, памятайте: у нас ж не якась там Північна Корея, а вільна Україна! Не бійтеся висловлювати свою думку, нічого страшного не станеться. Якщо чоловік одразу за це на розлучення то воно того не варте. Повага до інших і трохи радості ще нікому не завадили!
