Лишатися людиною
Середина грудня у Львові була непривітною та вітряною. Сніг лише плямами прикривав розмерзлу бруківку. На міжміському автовокзалі, де завжди протягом гуляли всіма коридорами, здавалось, зупинився час. Тут пахло кавою з автомата, засобами для миття підлоги і ще якоюсь тихою занепадницькою втомою. Скляні двері грюкали, втамовуючи холоди, а крізь них вривались люди з червоними від морозу обличчями.
Соломія поспішно проходила залою очікування, поглядаючи на вокзальний годинник. Вона опинилася тут ненадовго: відрядження у Тернопіль закінчилось швидше, ніж планувала, і тепер їй доводилося їхати додому з двома пересадками. Львівський автовокзал був першим і найбільш гнітючим пунктом на її шляху.
Квитки були на вечір, тож Соломії довелося коротати три години серед цього пронизливого холоду й нудьги, що вїдались навіть у підкладку її дорогого пальта. Вона не бувала в таких місцях років з десять, усе тут здалось їй зменшеним, вицвілим, ніби застиглим у часі, далеким і чужим її нинішньому життю.
Її каблуки гучно відлунювали по плитці. Вона видавалася тут зайвою деталлю елегантне пальто кольору льону, ідеально вкладене світле волосся (не зіпсоване навіть довгою дорогою), шкіряна сумка через плече.
Погляд, гострий і уважний, викарбуваний роками столичної круговерті, ковзав залом: жінка-торгівчиня в кіоску, сонно втуплена в телефон, літнє подружжя, тихо ділили хлібину, чоловік у потертій куртці, що дивився крізь усе навкруги.
Вона відчувала на собі погляди не злі, просто фіксуючі: чужа. І сама з цим погоджувалась. Треба просто пересидіти, перечекати, як поганий сон, і вже зранку повернутись у свою затишну квартиру в Києві, де тепло й світло й немає тієї всепроникаючої, провінційної туги.
Саме тоді, коли вона вирішувала, куди б сісти, раптом перед нею появився чоловік.
Він виглядав на шістдесят, може трохи більше. Звичайний, обвітрений, обличчя, котре б загубилося серед тисячі. Носив стареньку, але акуратно зашиту куртку та шапку-вушанку, яку зараз тримав у руках. Він просто зявився на її шляху, не перегородив а, скоріше, виринув із сірого повітря зали. Озвався неголосно, ніби натомлений, рівним голосом без емоцій.
Перепрошую, панно… Чи не підкажете, де тут води можна напитися?
Питання повисло в повітрі, так само недоречно, як і вся ситуація. Соломія майже інстинктивно махнула рукою у бік кіоску, біля якого стояла сонна продавчиня. Там за склом виднілися ряди пластикових пляшок.
Там, у кіоску, коротко відказала вона, намагаючись пройти повз нього. Дратівливість, дрібна й гостра, забриніла в ній: «Напитися». І ще «панно». Хіба важко самому побачити, що до чого?
Він кивнув, буркнув ледве чутно: «Дякую вам» і не зрушив із місця. Стояв, опустивши голову, неначе шукаючи сили зробити два кроки. Ця розгубленість, ця безпорадність у примітивній дії змусили Соломію, що вже майже пройшла, на мить затримати погляд.
Вона побачила трохи інакше. Не стару куртку чи сивину біля скронь, а дрібні краплини поту, які скочувалися йому по щоках, попри зимову холоднечу в залі. Як він судомно стискав пальцями шапку. Побачила блідість губ і каламутність погляду, спрямованого кудись униз, але нічого не фокусуючого.
Усе всередині здригнулося. Її поспіх, її роздратування, її почуття відчуженості все це зламалося й кудись зникло миттєво, ніби тонкий лід під ногою. Без роздумів спрацювала якась потаємна людяна реакція.
Вам зле? спитала вона, і навіть себе здивувалась таким незвично мяким став її голос без звичного металевого відлуння. Вже не обминаючи його, Соломія несміливо підійшла ближче.
Він підвів на неї очі. В них не світилась прохання лише збентеження й невпевненість.
Тиск, здається… Паморочиться… прошепотів він, повіки тремтіли, наче триматись на ногах для нього коштувало надзусиль.
Далі Соломія діяла на чистому автоматі. Взяла чоловіка під лікоть лагідно, але впевнено.
Не стійте. Сідаємо ось тут, її голос став тихим, та владним. Вона провела його до лавки тієї самої, поруч з якою щойно проходила.
Посадила, сама присіла навпроти, не думаючи, як це виглядає збоку.
Опирайтеся спиною. Дихайте. Повільно, не поспішаючи.
Потім швидко підбігла до кіоску, повернулась із пляшкою води та пластиковим стаканчиком.
Ось, пийте, невеликі ковтки.
Другу руку занурила в кишеню пальта і дістала паперову серветку, легким рухом промокнула йому лоба. Вся її увага фокусувалась на цьому чоловікові, його важкому диханні, слабкому пульсі, що вона визначила на запясті.
Допоможіть! її голос перерізав заціпеніння автовокзалу. Це була команда, а не крик. Людині погано! Викликайте швидку!
І раптом цей вокзал, місце вічного очікування, задвигтів. Першою озвалася літня пара жінка швидко дістала валідол. Чоловік, який дрімав у кутку, підскочив і, витягаючи телефон, почав телефонувати у «швидку». Вийшла навіть продавчиня з кіоску; до них підтягнулись інші ті, кого раніше вона й не помічала. Тепер усі вони були разом, спільнотою, біля одного лиха.
Соломія залишалась поряд, тихо говорила до чоловіка, тримаючи його холодну руку у своїй. Зараз вона не була ані успішною менеджеркою, ані столичною панянкою. Вона просто була людиною, яка опинилась поруч. І цього виявилось достатньо. Навіть більш ніж достатньо.
І коли залу пронизала сирена швидкої, все завмерло. Двері з гуркотом відчинилися: ввійшли двоє у синіх куртках із червоними хрестами медики.
Всі інстинктивно розступилися, утворивши вільний прохід до лавки. Суєта змінилась мовчазною повагою. Соломія поглянула у втомлені професійні очі фельдшерки.
Що трапилось? тихо реалізмувала медик, опускаючись біля хворого. Її рухи були швидкими та точними.
Соломія чітко, без зайвого металу, як звикла на нарадах, доповіла:
Стало погано. Паморочиться голова, слабкість, рясний піт. Тиск, каже, високий. Дала води, валідол дали. Начебто стабільний.
Поки вона говорила, другий медик вже міряв тиск і світив ліхтариком у очі. Чоловік поступово отямився, зміг відповісти на запитання: ім’я, вік, що приймав.
Фельдшерка кивнула:
Гарно зреагували. Вода правильно. Доставимо до приймального, там усе глянуть.
Допомогли чоловіку підвестися. Він нетвердими кроками, тримаючись за медика, обернувся, шукаючи Соломію у гурті. Їхні погляди зустрілись.
Дякую вам, дочко, охрипло мовив він, і в очах стояла справжня вдячність, від якої десь у грудях тисне клубок. Ви… ви мені, може, життя врятували.
Соломія не встигла знайти слів. Лише кивнула, відчуваючи всередині дивну порожнечу, там, де щойно вирував адреналін. Вона дивилась, як його ведуть до відчинених дверей, за якими чекав білий бік швидкої. Морозний вітер знову рвонув у зал: хтось невдоволено буркнув «Зачиніть, дме!»
Двері зачинились. Сирена, віддаляючись, почала стихати. Вокзал поволі повертався до свого звичного уповільненого життя. Люди розходились по своїх місцях, втомлено і зосереджено.
Соломія стояла на тому ж місці. Дивилась на свої руки права покарбована червоними відбитками ремінця від сумки. Шляхетна вечірня укладка знівечена, пальто пом’яте, забруднене. Вона повільно рушила до умивальника в туалеті. Крижана вода обпікла пальці. В дзеркалі розмита косметика, втомлені очі, скуйовджене волосся. Обличчя, якого вона давно не бачила у своєму відображенні. Обличчя не глянцеве, а живе, з тривогою, співчуттям, знесиленням.
Витерши обличчя серветкою, не дивлячись більше у дзеркало, вона повернулась до зали. До автобуса лишалося більше години.
В тому ж кіоску Соломія купила воду вже для себе. Зробила ковток. Вода була прохолодна, звичайна. Але у цю мить здавалася найціннішою речовиною на світі. Бо це вже була не просто спрага. Це стала тиха нитка людяності, що виникла тоді, коли перестаєш бачити у комусь обставину чи перешкоду, а бачиш людину.
І обличчя тих, хто відгукнувся, теж були в цей момент щирі, справжні зніяковілі від хвилювання, задумливі. Соломія ніколи не бачила правдивіших облич. Вони були живі.
І вона, дивлячись на своє відображення у мутному склі, у помятому пальті з турботливим поглядом, вперше за довгі роки побачила себе справжньою. Не картинкою. Людиною, здатною відгукнутися на чиюсь тишу.
Вона повернулась на лавку, поставила пляшку поряд. Навкруги знову панувала знайома втома та повільність. Та щось усе ж змінилося: її погляд більше не ковзав по людях із роздратуванням. Вона помічала дрібниці: як та сама продавчиня несла чай літній жінці з палицею, як чоловік допомагав молодій матері занести візок. Ці маленькі вчинки складалися у нову картину не гнітючу, а напоєну неголосною взаємопідтримкою.
Соломія дістала телефон. Прийшло повідомлення з робочого чату чергова плутанина у звітах. Ще кілька годин тому це здавалося б їй справді важливим. Тепер вона написала коротко: «Перенесіть на завтра. Все виправимо». І вимкнула звук.
Сьогодні вона знову згадала просту істину. Маски потрібні світу: професіонала, благополуччя, недосяжності це костюми для ролей. Вони мають бути. Але небезпека починається тоді, коли шкіра під ними забуває, як дихати. Коли думаєш, що ти це і є тільки маска.
Сьогодні, на цьому львівському протязі, її маска дала тріщину. І крізь неї вирвалась та найважливіша сутність вразливість, страх за іншого, здатність опуститися на брудну підлогу без думки про власний вигляд. Бути просто «дівчиною», яка допомогла, а не «пані Хома», керівницею відділу.
Лишатися людиною це не значить зректись масок. Це значить памятати, що під ними. І бодай іноді як сьогодні дозволяти цьому справжньому вириватися назовні. Хоч би для того, щоб подати руку.
