“Пішла, бо набридло бути «незручною» дружиною”
— Олю, можна тебе на хвильку? — зітхнув Андрій, коли дружина вже не перший раз побігла між кухнею та вітальнею, готуючи закуски до приходу його знайомих.
— Так, Андрію, що трапилося? — повернулася вона, витираючи руки об фартух.
— Ну от знову — «Андрію»… Я ж просив, не спотворюй мову, це звучить жахливо. А твої «о» та «е»… Ну, це справді ріже слух. Ти ж із села, там, може, й кажуть так, але тут — ні.
— Та я й не приховую, звідки я. У нас так прийнято. Одні «шокають», інші «гакають», а ви тут, навпаки, «акаєте» на кожному кроці. Чим «Андрійко» гірше за «Оленку»?
— Ти не розумієш. Я не хочу, щоб ти сьогодні сиділа з нами. Буде ділова зустріч, мої друзі — серйозні люди. Ти, вибач, але не того рівня…
Оля завмерла. Усередині все стиснулося.
— У чому я «не того рівня»? Манікюр не такий? Занадто проста для розмов про бізнес та інвестиції? Та твої Наталки та Тетяни, навіть Мар’яни — не фінансові експертки. Ми за окремим столиком сміємося з жартів і показуємо фото дітей. У чому проблема?
— Та ти не зрозумієш. Вони з нормальних родин. А ти… — Андрій запнувся. — Мені ніяково перед хлопцями.
— Ніяково? Коли я по лікарнях за тобою бігала — було зручно? Коли з села повертались із машиною закруток від моїх батьків — теж зручно? А коли гостей треба прийняти — я «неформат»? — вона зірвала фартук і пішла до спальні.
— Оленко, почекай, не спіши… — почав він, але двері вже зачинилися.
Він не знав, що Оля почула кожне його слово. Коли він вийшов, вона сіла на ліжко й схопилася за голову. Гнів і біль стисли горло. Скільки разів їй казали — мовляв, сільська дівчина не пара столичному кар’єристу… А вона вірила. В їхнє кохання. В його доброту. І до цього дня він не давав приводу сумніватися.
Познайомилися на останньому курсі. Оля вчилася на бібліотекаря, Андрій — на економіста. Він був тихим, замкнутим, трохи незграбним. Дівчата сміялися потихеньку, називали його «ботан». Але Олі стало шкода хлопця — вона не любила, коли когось осуджують даремно.
Потім вони кілька разів зустрілися в бібліотеці. Він заїкався, хвилювався, а вона спокійно сказала: «Видихни, вдихни й промов повільно.» Так все й почалося. Потім — побачення, довгі розмови, підтримка. Він розквітнув поряд із нею. Через кілька років — весілля, яке схвалили навіть найсуворіші родичі.
А тепер — ось так?
— Значить, поки ти був нікому не потрібен — я була важливою, а як став «успішним» — я стала зайвою? — гірко подумала вона й дістала валізу.
Подзвонила сестрі, коротко розказала. Та одразу запропонувала пожити у них. Чоловік сестри й племінники були раді.
— Що робитимеш? — запитала сестра.
— Повернуся до батьків. Там у бібліотеці якраз вільне місце. Зніму маленьку квартиру. А речі перевезу пізніше. Головне — піти.
Задзвонив телефон. На екрані — Андрій.
— Де ти поділася?! Гості за дві години, а вдома — ні вечері, ні господині!
— Любий, якщо я занадто проста для твоєї «еліти», то й страву вам має готувати хтось вишуканіший. Тож покладайся на себе. Я пішла.
— Олю, ти з глузду з’їхала?!
— Ні. Я йду з ТВОГО життя. Завтра подаю на розлучення.
Вона збросила трубку й, не гаючи часу, зайшла у соцмережі. Написала щирі слова про те, як за один вечір можна із коханої дружини перетворитися на «ганьбу родини».
Першими відгукнулися дружини й дівчата його друзів. Усі підтримали Олю. А потім почалося… Навіть самі друзі написали: «Отакої. Не чекав такого від Андрія.» Він же прислав злий лист: «Ти посварила мене з людьми.»
Невже він думав, що його слова нікого не зачіплять? Що дружини його знайомих, які також з сіл, не побачать себе в цих «простачках»?
— Ти спеціально? Хотіла мені життя зіпсувати?
— Ти сам його собі зіпсував, коли почав казати, що я не варта сидіти з тобою. Коли перестав поважати. Ти мене погано знав, Андрію.
— Та кому ти така потрібна?
— Навіщо тоді в суді просив час на примирення?
Він мовчки відвернувся.
— Просто прикро, що через дрібниці ти зруйнувала сім’ю.
— Якщо ти називаєш «дрібницею» приниження — значить, ти або тиран, або дурень. А з такими мені не по дорозі.
Оля йшла до дому сестри. Тато вже обіцяв допомогти з квартирою. Робота буде. А кохання… кохання ще знайдеться. Головне — усвідомити: вдячність і повага — не менш важливі, ніж почуття.
