Катерина пішла, бо втомилася бути “незручною” дружиною.
— Катю, можна на хвилинку? — зітхнув Андрій, коли дружина в сотый раз за вечір метушилася між кухнею, барною стійкою та обіднім столом, виготовляючи закуски до приїзду його гостей.
— Звичайно, Андрію, що трапилося? — обернулась вона, витираючи руки об фартух.
— Ось знову — «Андрію»… Просив же, не спотворюй мову, це жахливо звучить. А твої «о» та «е»… Слухай, це дійсно ріже вухо. Ти ж у селі виросла, там, може, так і говорять, але тут — ні.
— Та я й не приховую, звідки я. У нас так прийнято. Хтось «шокає», хтось «цокає», а ви тут, навпаки, «акаєте» через слово. Чим «Андрійку» гірше за «Катрусю»?
— Ти не розумієш. Не хочу, щоб ти сьогодні сиділа з нами. Буде ділова зустріч, мої друзі — серйозні люди. Ти, вибач, але ти не того рівня…
Катря завмерла. Всередині все похололо.
— І в чому я «не того рівня»? Манікюр не такий? Занадто проста для розмов про доходи та стартапи? Та ж твої Оксана з Мар’яною, і навіть Аліна з Соломією — не фінансистки. Ми за окремим столиком сміємося з мемів та показуємо фото дітей. У чому проблема?
— Та ти не зрозумієш. Вони з нормальних родин. А ти… — Андрій заніявся. — Мені ніяково перед хлопцями.
— Ніяково? Коли я за тобою по лікарнях їздила, було зручно? Коли влітку з села поверталися з багажником солень від моїх батьків — теж зручно? А коли гостей треба прийняти — я раптом «неформат»? — вона зірвала фартух і пішла у спальню.
— Катюсю, ну почекай, не гарячись… — почав він, але двері вже гупнули.
Він не знав, що Катря почула кожне його слово. Коли він вийшов із дому, вона сіла на ліжко, закрила обличчя руками. Гнів і біль стояли у горлі комом. Скільки разів її попереджали — мовляв, селянська простачка, не пара столичному кар’єристу… А вона вірила. В їхнє кохання. В його доброту. І жодного разу він не дав їй приводу сумніватися.
Познайомилися вони на останньому курсі. Катря вчилася на бібліотекаря, Андрій — на економіста. Він був тихим, замкнутим, трохи незграбним. Дівчата за очі називали його заучкою, сміялися. Але Катрі стало шкода хлопця — вона не любила, коли осуджують просто так.
Пізніше, у бібліотеці, вони кілька разів стикалися. Він заїкався, хвилювався, а вона — спокійно, по-доброму — підказала йому: «Видихни, вдихни і скажи повільно». З цього все й почалося. Потім — побачення, довгі розмови, підтримка. Він розквітнув поруч із нею. За два роки — весілля, яке схвалили навіть найбільш скептичні родичі.
А тепер — ось так?
— Значить, поки ти був нікому не потрібен — я була важливою, а як став «людиною» — я стала баластом? — гірко подумала вона і дістала валізу.
Подзвонила сестрі, коротко розповіла. Та одразу запропонувала пожити у них. Чоловік сестри та племінники були раді.
— Що робитимеш? — запитала сестра.
— Повернуся до батьків. Там у бібліотеці якраз вакансія звільнилася. Зніму невелику квартиру. А речі перевезу пізніше, через перевізника. Головне — піти.
Задзвонив телефон. На екрані — Андрій.
— Де ти поділася?! Гості через дві години, а вдома — ні вечері, ні господині!
— Любий, якщо я занадто проста, щоб сидіти за столом із твоїми «обраними», гадаю, і страву вам має готувати хтось вибагливіший. Тож розраховуй на себе. Я пішла.
— Катю, ти збожеволіла?!
— Ні. Я йду з ТВОГО життя. Завтра подам на розлучення.
Вона скинула дзвінок і, не гаючи часу, зайшла у соцмережі. Написала короткий, але відвертий допис про те, як за один вечір можна перетворитися з коханої дружини на «ганьбу родини».
Першими відреагували дружини та дівчати його друзів. Усі стали на бік Катрі. А далі — почалося. Навіть самі друзі писали: «Отакої. Не очікував від Андрія такого». Він же надіслав зле повідомлення: «Через тебе я посварився з людьми».
Невже він думав, що його слова нікого не чіпнуть? Що дружини його друзів, які так само виросли в селах, не впізнають себе в цих «простоватих»?
— Ти спеціально? Хотіла мені життя зіпсувати?
— Ти сам його собі зіпсував, коли почав казати, що я не гідна сидіти з тобою. Коли перестав поважати. Ти погано мене знав, Андрію.
— Та кому ти така потрібна?
— А навіщо тоді у судді час на примирення випрошував?
Він мовчки відвернувся.
— Просто прикро, що через дурниці ти зруйнувала сім’ю.
— Якщо ти називаєш «дурницями» приниження — значить, ти або тиран, або дурень. А з такими мені не по дорозі.
Катря йшла до сестри. Тато вже обіцяв допомогти з квартирою. Робота буде. А кохання… кохання ще зустріне. Головне — знати тепер, що вдячність і повага — не менш важливі, нЗа кілька місяців вона повернулася до роботи в бібліотеку, де тепер її очі знову вчилися світитися тихою радістю, а Андрій, залишившись сам із порожнім домом, нарешті зрозумів, що ганьбив не її, а самого себе.
