— Кинула мені дитину та втекла. Ах ти… Проспала, стара… — Марія застогнала, мотаючи головою з боку в боку.
У старому розбитому автобусі було задушливо. Відкриті вікна впускали всередину розпечений до тридцяти градусів повітря, але замість прохолоди воно несло в салон дорожній пил. Люди дрімали, знеможені від спеки.
Попереду показалися позолочені бані церковці, до яких тиснулися з боків дерев’яні хати. А за ними визирали верхні поверхи цегляних п’ятиповерхівок. Люди прокинулися, заворушилися, почали збирати речі. Хто спритніший — вже з торбами йшов до дверей, щоб першим вийти з душного салону.
Лише одна жінка сиділа нерухомо, втупившись у вікно. Руки з синюватими жилками лежали на колінах. Посвітліле волосся з темним відростанням неохайними пасмами спадало на бліде обличчя, підкреслюючи його виснаженість. Кутки гірко опущених губ, тонкі повіки, вкриті сіткою зморшок. Вона була схожа на людину, яку побило життя, яка нічого доброго від нього не чекає.
Автобус із останнім зусиллям сіпнувся й зупинився на невеликому майдані перед церквою. Народ нетерпляче товпився біля дверей, поспішаючи вийти на свіже повітря.
— Жінко, приїхали, кінцева, — гучно кликнув її огрядний лисий водій, визираючи з-за перегородки кабіни.
Жінка озирнулася. У автобусі, крім неї та водія, нікого не залишилося.
— Приїхали, виходьте, — повторив чоловік.
Вона підняла невелику сумку, що стояла біля ніг, і пішла до виходу.
— До побачення, — сказала вона, не обертаючись.
Щойно вона ступила на землю, двері автобусу з лязгом зачинилися. Жінка повільно пішла у бік дерев’яних хат. Раптом із церкви роздався удар дзвону. ЩодНа тому дзвіні вона зупинилась, немов почувши давно забутий поклик дому, і в її серці, затягнутому шрамами, вперше за довгі роки проронила краплю надії.
