За вікном уже сутінкує, а мами все нема. Оленка, обертаючи колесика своєї візочка, підкотилася до столу, взяла телефон і набрала мамин номер. “Абонент недоступний”, – пролунав чужий голос. Дівчинка розгублено глянула на апарат, потім згадала, що грошей на ньому мало, та вимкнула.
Матір пішла до крамниці, а досі не поверталась. Такого ще не було – вона ніколи не затримувалась, адже донька з дитинства інвалід, не ходить. Пересувається на візку, а крім мами, родичів немає. Оленці вже сім років, вона не лякалась залишатись удома сама, та завжди знала, коли мати повернеться. Не могла зрозуміти, що сталося: “Сьогодні вона пішла у далеку крамницю, там дешевше. Ми часто туди ходили. Хоч він і далекий, але зовсім близько – за годину можна встигнути туди й назад”, – глянула на годинник. – “Вже чотири години. Хочу їсти”.
Направила свій візок на кухню. Нагріла чайник, дістала з холодильника котлету. Поїла, попила чаю. Мами все не було. Не витерпіла, знову взяла телефон, набрала: “Абонент недоступний”, – знову почула запис. Переїхала на ліжко, сховавши телефон під подушку. Світло теж не вимкнула – без мами так страшно. Лежала довго, та все ж заснула.
Прокинулась, коли сонечко зазирнуло у вікно. Мамине ліжко заправлене. “Мамо!” – скрикнула вона у бік передпокою. У відповідь – тиша. Взяла телефон, подзвонила. Почутівся той самий чужий металевий голос. Стало страшенно, з очей полилися сльози.
Андрій повертався з кав’ярні. Там щоранку продавали свіжу випічку. Вони з матір’ю так і починали день: вона готувала сніданок, а син біг за булочками. Андрію вже тридцять, а він ще не одружений. Дівчата й жінки на нього не звертали уваги: негарний, худий, часто хворів. Хвороби переслідували з народження. Потрібне було дороге лікування, але мати виховувала його сама. Останній діагноз поставили вже дорослому, оголосивши, що дітей у нього не буде. З тим, що ніколи не одружиться, Андрій змирився.
У траві блиснув розбитий старий телефон. Телефони й комп’ютери були його захопленням і роботою. Він був програмістом та блогером. Телефонів у нього, звісно, було чимало, та з професійної цікавості він підняв цей. Апарат був роздавлений, ніби по ньому проїхав автомобіль та відкинув убік. “Може, щось трапилось?” – промайнула думка. Поклав знахідку в кишеню. “Дома розберусь”.
Після сніданку витягнув із знайденого телефону сим-карту й вставив у свій. Номери на ній були переважно лікарняні, пенсійний фонд, інші установи, але першим значився контакт “Донька”. Подумавши, зателефонував:
“Мамо!” – почувся радісний дитячий голос.
“Я – не мама”, – зніяковіло промовив Андрій.
“А де мама?”
“Не знаю. Я знайшов розбитий телефон, переставив картку й подзвонив”.
“У мене мама зникла”, – почувся плач. – “Вона ще вчора пішла в магазин та не повернулась”.
“А де твій тато, бабуся
А конверт з першою оцінкою “відмінно” у її щоденнику через тиждень змусив усю родину ще раз прослезитися від щастя.
