Залишилася тільки одна

За вікном вже сутеніло, а мами все не було. Сонце, крутячи колесика своєї візка, підкотила до столу, взяла телефон і набрала мамин номер. “Телефон абонента вимкнено”, – озвучив металічний голос. Дівчинка спантеличено дивилася на пристрій, потім, згадавши про закінчення рахунку, вимкнула його. Мама пішла до крамниці й не поверталася. Такого не було ніколи – вона завжди поверталася вчасно, бо донька змалку не ходила, пересувалася на інвалідному візку, а крім мами, родичів не було зовсім. Соні вже сім, вона не боїться залишатися самотньо, та мама завжди повідомляла куди й на котру. Дівчина не тямила: “Сьогодні вона пішла до крамниці на іншому кінці Одеси – там дешевше. Ми часто туди їздили разом. Хоч далеко, але пішки півтори години туди й назад”, – вона глянула на годинник. – “Минуло вже чотири. Хочу їсти”. Вирушила на кухню. Закип’ятила чайник, дістала з холодильника котлету. Поїла, запила чаєм. Мами все не було. Не витримала, знову взяла телефон: “Телефон абонента вимкнено”. Повернулась у кімнату, лігши на ліжко, сховавши телефон під подушку. Світло залишила – без мами страшно. Довго лежала, та все ж заснула.
***
Прокинулась, коли сонце зазирнуло у вікно. Мамине ліжко зроблене.
– Мамо! – гукнула вона до передпокою.
У відповідь тиша. Взяла телефон, подзвонила. Знову той мертвий голос.
На очах виступили сльози.
***
Остап повертався з кав’ярні. Щоранку він купував там свіжі круасани для маминого сніданку. Йому було тридцять, та ще не одружений. Дівчата не цікавились ним – негарний, худий, хворобливий. Хвороби переслідували його від народження. Дороге лікування дала сама сидючи на двох роботах мати. Останній діагноз, коли був дорослим – безпліддя. З тим, що шлюбу не буде, Остап змирився.
У траві блиснув розтрощений телефон. Телефони та комп’ютери були його хобі та роботоютою. Він працював програмістом. Новітніх гаджетів у нього було доволі, але з професійної цікавості він підняв той поламаний. Апарат було розчавлено, мов колесом автомобіля, і відкинуто у бік.
“Мабуть щось трапилось?” – мелькнуло у голові. Він заховав уламки в кишеню. – “Дома розберусь”.
***
Після сніданку вставив сим-карту з знахідки у свій телефон. Номери були переважно держустанов: лікарня, ПФУ. Але першим у пам’яті значився “Донька”.
Подумавши, він подзвонив:
– Мамо! – почувся радісний дитячий голосок.
– Я… не мама, – зніяковіло сказав Остап.
– А де ж мама?
– Не знаю. Я знайшов розбитий телефон. Телефоную з його симки.
– Моя мама зникла, – у голосі почувся плач. – Вчора ввечері пішла у крамницю й не повернулась.
– А де твій тато, бабуся?
– Немає ні тата, ні бабусі. Тільки мама.
– Як тебе звати? – чоловік зрозумів – треба рятувати маля.
– Соломія. Сонечка.
– Мене – Дядько Остап. Сонечко, вийди до сусідів, розкажи, що залишилась сама.
– Я не можу вийти – ніжки не ходять. А поруч ніхто не живе.
– Стережись, як не ходять? – Остап розгубився.
– Я така з народження. Мама казала – накопичимо грошей, зроблять операцію.
– А як пересуваєшся?
– На візку.
– Сонечко, знаєш свою адресу? – Остап перейшов до дій.
– Так. Олешки, вулиця Гончара, 7, квартира 18.
– Зараз приїду. Знайдемо твою маму.
Він поклав трубку. Ніна Василівна зайшла до кімнати:
– Остапе, що сталося?
– Мамо, я знайшов смартфон. Переставив симку. Подзвонив. Там маленька дівчинка сама в квартирі, інвалід. Родичів нема. Взнав адресу. Їду, розберу
Олена, схопившись за руки батька й мами, сміливо ступила на шкільний поріг, де її вже чекали теплі обійми нових друзів та запашний хліб з маком, яким дихали давні мури школи, немов кобзар співав про її щастя.