На все канікули дочка з зятем залишили мені онуків. А я на свою пенсію маю їх годувати і розважати
Сучасні діти та онуки стали якимсь егоїстами — вимагають уваги, турботи, часу, а у відповідь нічого, окрім байдужості та претензій. Що це за споживче ставлення до старших людей? Наче у нас, літніх, немає свого життя, своїх бажань — лише сиди з онуками, як прислуга. А варто мені попросити про допомогу, як усі раптом зайняті, ніби я чужа.
У моєї дочки двоє синів — старшому 12, молодшому 4. Живу в невеликому селі під Києвом, а все, що маю, — це скромна пенсія та тиша, яку дуже ціную. Не знаю, як моя дочка з чоловіком їх виховують і що там коїться у школі, але хлопчики ростуть справжніми ледарями. Після себе нічого не прибирають, навіть ліжка не застеляють — на все дивишся, як після бурі. Їдять що заманеться — мою їжу воротять носом, вимагають якусь дурниці. Просто кара!
Коли онуки були малюками, я допомагала дочці як могла — возилася з ними, няньчилась, бігала по крамницях. Але останні п’ять років я на пенсії, і з того часу намагаюся відійти від ролі вічної няньки. Цього року перед осінніми канікулами я зітхнула з полегшенням: переглянула календар і зрозуміла, що в листопаді ніяких довгих вихідних не очікується. Значить, думаю, дочка з чоловіком нікуди не поїдуть, і я зможу спокійно пожити. Як же я помилялася!
У неділю, просто перед останнім тижнем жовтня, пролунав дзвінок у двері. Відкриваю — а там моя дочка, Олена, з двома синами. З порога, навіть не привітавшись як слід, випалила:
— Мамо, привіт! Приймай онуків, канікули почалися!
Я була спантеличена.
— Олено, чому ти не попередила? Що це за сюрприз такий?
— Якби я попередила, ти вигадала б тисячу причин, аби їх не брати! — відрізала вона, знімаючи куртки з хлопців. — Ми з Антоном їдемо до санаторію на тиждень, сил більше немає, я втомилась!
— Почекай, а робота? Цього року ж немає зайвих вихідних! — спробувала я зрозуміти, відчуваючи, як всередині наростає паніка.
— У нас відпустка, Антон узяв три дні за свій рахунок. Мамо, ніколи пояснювати, ми запізнюємося! — кинула вона, поцілувала мене в щоку і вискочила за двері, залишивши мене з двома валізами і дітьми.
Не минуло і п’яти хвилин, як дім перетворився на хаос. Телевізор кричав на всю гучність, куртки й чоботи валялися по всьому коридору, а хлопці носилися, як ураган. Я намагалася закликати їх до порядку, змусити хоча б одяг прибрати, але вони мене просто ігнорували, ніби я порожнє місце. Мій суп вони їсти відмовилися, скривились і заявили, що мама їм обіцяла піцу. Тут моє терпіння лопнуло.
Я схопила телефон і набрала Олену:
— Доню, твої діти вимагають піцу! Я не збираюся їм таке купувати!
— Уже замовила вам доставку, — відмахнулася вона, явно роздратована. — Мамо, вони твою кашу не їстимуть, через це постійні суперечки. Ідіть кудись, розваж їх, поїжте нормально! Ти ж сама жалієшся, що вдома вони тебе вимотують!
— А на які гроші я маю їх розважати? З моєї пенсії, чи що? — обурилася я, відчуваючи, як кров приливає до обличчя.
— А на що ти її ще витрачаєш? Це ж твої онуки, не чужі! Не можу повірити, що ти так говориш! — фыркнула вона і кинула слухавку.
От і все! Я залишилася з цим кошмаром самотня. Все життя я горбатилася заради своєї єдиної дочки — працювала на двох роботах, збирала кожну копійку, щоб їй було добре. А тепер, на старості років, отримую таке «дякую»! Мене трусить від образи, від безсилля, від цієї несправедливості.
Я люблю своїх онуків, всім серцем люблю. Але вони втомлюють мене, а я їх — різниця у віці величезна, я вже не молода, щоб бігати з ними цілими днями. А дочка вважає, що я тепер безкоштовна прислуга, що моя пенсія і мій час належать їй та її дітям. Це їхнє право, а моє — лише обов’язки. Егоїсти, чистої води егоїсти! І я сиджу, дивлюся на цей безлад, слухаю їхні крики і думаю: невже це і є моя старість? Невже я заслугувала лише цього?”
