Ось мій запис у щоденнику, який, сподіваюся, стане уроком для інших.
Півтора роки тому наш єдиний син Іван одружився. Його дівчина — Соломія — спочатку здавалася нам милою та спокійною. Після весілля вони оселилися в нашій трикімнатній квартирі в центрі Києва. Жили мирно — ми працювали, вони теж.
Але за кілька місяців Соломія почала натякати, що хоче окреме житло: мовляв, бажає власного простору, незалежності. Ми не заперечули. У нас була вільна однокімнатна квартира, яку раніше здавали — ці гроші йшли на нашу пенсію, адже на державні виплати не розраховували.
Обговорили з чоловіком і поступилися: нехай живуть там рік, безкоштовно. Умови оголосили відразу — не більше. Вони тоді були у захваті. Обіцяли, що за рік накопичать на перший внесок за іпотеку. Дітей поки не планували, хотіли «пожити для себе».
Ми раділи, що допомогли. Але вони почали жити на широку ногу: одяг — лише дизайнерський, їжа — у дорогих ресторанах, подорожі одна за одною. Ми натякали, що варто б заощаджувати, але чули у відповідь: «Ми молоді, хочемо встигнути!»
Рік минув. Ми готувалися повернути квартиру під оренду, як раптом — як грім серед ясного неба: Соломія вагітна. І не на початку — вже другий триместр.
Я зателефонувала Івану, запитала, коли вони збираються виїжджати. Відповідь була незрозуміла: «Мамо, ну ти ж розумієш… Їй зараз не можна хвилюватися…» А Соломія прийшла до нас із сльозами:
— Ви що, виганятимете нас із немовлям на вулицю? У вас совість є?
Я ледве стрималася:
— Яку вулицю? У вас є і наша квартира, і хата батьків Соломії — у них теж три кімнати! Чому не там? Ви дорослі люди. Рік тому ми домовились чітко: квартира на рік, не більше. Ми втратили за цей час понад триста тисяч гривен — саме ці гроші хотіли віддати вам на іпотеку. А ви все програли на розваги. І ще смієте нас звинувачувати?
Поставила ультиматум: ще місяць — і вивозитеся. Вони пообіцяли. Але минуло два тижні — жодних кроків. Лише мовчазна надія: «Може, змилуються?»
Ми з чоловіком вже не знаємо, що робити. Вечорами на кухні шукаємо рішення, але все зводиться до одного: ми самі винні, що не були твердішими тоді.
Зараз я не серджуся — я розчарована. Син не заступається за нас, лише мовчки підтримує дружину. Соломія уникає мене, ніби я ворог. А ми ж хотіли як краще… Дати шанс, підтримати. А отримали — залежність, образи та звинувачення.
І найгірше — ми вже не впевнені, що зможемо повернути квартиру. За законом — вони там прописані. За совістю — нас давить провина. Чи маємо ми право вимагати їх виїзду зараз, коли Соломія чекає дитину?
Отак доброта обернулася пасткою. Поки ми мовчимо — вони мовчки залишаються. Але я знаю: довго так тривати не може.
Життєвий урок: іноді надто м’яке серце — це не доброта, а слабкість.
