Кожного ранку Микола виходив із своєї старої хрущовки у спальному районі Черкас рівно о 07:45. Не тому, що йому кудись треба було — пенсія, роботи давно нема, діти виросли й розʼїхались. Просто тіло звикло до цього часу, до скрипу підʼїзних дверей, до хрусту піску під ногами, до осінньої прохолоди, що чіпляється за пальто навіть у травні.
Він проходив повз кіоск, де продавці вже навіть не пропонували каву — знали: Микола завжди носив із собою термос. Він чемно кивав, ніби казав: «Усе гаразд. Усе, як завжди». Подвірʼя, лавки, аптека, поштове відділення — усі знали його ходу. Навіть вуличні песи вже не гавкали: розуміли — свій.
Його шлях завжди вів до останньої деревʼяної лавки під старим каштаном. Вона була перекособочена, з вишколеною часом поверхнею та щербатою дошкою посередині. Колись, багато років тому, саме він, Микола, ставив її — тоді працював у ЖЕКу: прикріплював таблички, латав дахи, міняв лампочки й сміявся з хлопцями на обіді. Тоді здавалося, що будинок тримається на таких, як він. І лавка, і болти, якими він її прикрутив, досі стояли — іржаві, але вперто живі.
Він сідав, розливав міцний чорний чай у кришку-чашку, розгортав на колінах газету, яку не читав, а просто тримав, як щось постійне. Дивився, як повз ідуть люди: хто до школи, хто на роботу, хто просто по справи. Мінялися куртки, взуття, обличчя, а він лишався. Ніби якір на перехресті часу.
Інколи хтось присідав поруч: бабуся із сусіднього підʼїзду, школяр, що вічно спішить, хлопець із вівчаркою, дівчина з термосом, підліток у навушниках. Сиділи кілька хвилин — і йшли далі. Микола лишався. Ніби був частиною тієї лавки — її продовженням, її голосом, її подихом.
Одного разу підійшла жінка років сорока. У пальто, з фотоапаратом на шиї. Трохи посоромилася, потім підійшла ближче:
— Вибачте, можна вас сфотографувати?
Він підняв брови:
— Мене? А ви не помилилися?
— Ні. Я знімаю проект. Про тих, хто не поїхав. Про тих, хто лишився. Ви… ви ніби частина міста. На вас дивишся — і розумієш, що не все щезло. Що хтось ще тут. Справжній.
Він усміхнувся, відклав газету.
— Ну фотографуй, раз наполігла. Тільки підпиши, що я не сплю. А то подумають — дрімаю, як ветеран у сквері.
— Напишу, що ви — вартовий часу, — посміхнулась вона.
— Тільки не роби похмуро. Зі світлом. Щоб не сумно.
Через тиждень його фото зʼявилося у місцевій групі. Сотні коментарів: «Я теж його бачу кожного ранку», «Він як частина вулиці», «Без нього двір — не двір». Микола читав, мовчки посміхався. І все так само сидів. Пив чай, тримав газету. Інколи впізнавав у очах перехожих той самий погляд — уважний, вдячний.
Навесні прийшли робітники — міняти лавку. Нова, сучасна, сіра, металева. Холодна. Без запаху дерева, без слідів від часу. Один із робітників глянув на Миколу, запитав:
— Шкода?
Той кивнув, але не на лавку — на тінь, що колись від неї падала.
— Шкода. Але не тільки мені.
Він не заважав. Просто увечері, коли все стихло, повернувся. Приніс банку з коричневою фарбою та пензель. Сів, мовчки підмалював тоненьку тріщинку — точно там, де вона була на старій дошці. Як спогад. Як знак.
Потім сів, налив чаю, розгорнув газету. І раптом нова лавка ледь заскрипіла. Ніби визнала.
З того часу він знову сидів. На тому самому місці. У тому самому часі. Тільки лавка вже інша. Але чай — той самий: гіркуватий, з легким металевим присмаком. І газета — та сама. І люди — ті ж, тільки трохи старші. Проходять повз, кивають. Хтось зупиняється, хтось каже «доброго ранку». А один хлопчик, йдучи з мамою, промовив:
— Мам, це той дядько. Із фотки. Він справді живий!
Інколи, щоб лишитися, не треба нікуди йти. Не треба говорити голосно. Треба просто бути. В одному місці. Довго. І щиро. Щоб одного разу хтось, зупинившись на мить, подумав: «Добре, що він тут». І тихо — дуже тихо — посміхнувся.
