Щодня вранці Іван виходив із своєї старої хрущовки у спальному районі Івано-Франківська рівно о 07:45. Не тому, що йому було кудись спішити — пенсія, роботу давно втратив, діти виросли й роз’їхалися. Просто тіло звикло до цього часу: до скрипу під’їзних дверей, до хрусту піску під чобітьми, до весняного холодку, що в’ється за поли його пальта.
Він проходив повз кіоск, де продавці вже й не пропонували кави — знали: Іван завжди мав при собі термос. Він чемно ківав, ніби казав: «Усе гаразд. Усе як завжди». Подвір’я, лавки, аптека, поштове крыльце — усе знало його ходу. Навіть дворові пси вже не гавкали: чули — свій.
Його шлях завжди вів до останньої дерев’яної лави біля старого клена. Вона була перекособочена, з вишербленою дошкою посередині та блискучим від часу сидінням. Багато років тому саме він, Іван, прикрутив її — тоді ще працював у ЖЕКу: вішав таблички, латав дахи, міняв лампочки й сміявся з такими ж, як він, за обідом. Тоді здавалося, що будинок тримається за рахунок таких, як він. І лава, і болти, що він їх прикрутив, досі стояли — іржаві, але непереможні.
Він сідав, наливав міцного чорного чаю в кришечку-стакан, розкладав на колінах газету — не читав, а просто тримав, як щось незмінне. Дивився, як повз йдуть люди: хто до школи, хто на роботу, хто по справах. Змінювались куртки, взуття, обличчя, а він лишався. Ніби віха на перехресті часу.
Іногда хтось підсідав: сусідка з третього під’їзду, школяр, що завжди спізнювався, хлопець з вівчаркою, дівчина з термосом, підліток у навушниках. Посидять хвилину — і йдуть. Іван лишався. Ніби він був частиною лави — її продовженням, її голосом, її подихом.
Одного разу підійшла жінка років сорока. У пальті, з фотоапаратом на шиї. Трохи вагалась, потім підступила ближче:
— Вибачте, можна вас сфотографувати?
Він підняв брови:
— Мене? Можете помилились?
— Ні. Я роблю проєкт. Про тих, хто не поїхав. Про тих, хто лишився. Ви… ви ніби частина міста. Дивишся на вас — і відчуваєш, що не все зникло. Що хтось ще тут. Хтось справжній.
Він усміхнувся, відклав газету.
— Ну фотографуй, коли наполягаєш. Тільки підпиши, що я не сплю. А то подумають — дрімаю, як ветеран у сквері.
— Напишу, що ви — вартовий часу, — посміхнулась вона.
— Тільки не роби похмуро. Зі світлом. Щоб не сумно.
За тиждень його фото з’явилось у місцевій групі. Сотні коментарів: «Я теж бачу його щодня», «Він як частина вулиці», «Без нього двір — не двір». Іван читав, мовчки посміхався. І все так само сидів. Пив чай, тримав газету. Іноді ловив у поглядах перехожих той самий вираз — уважний, вдячний.
Навесні прийшли робітники — міняти лаву. Нова, сіра, металева. Холодна. Без запаху дерева, без слідів часу. Один робітник глянув на Івана, запитав:
— Шкода?
Той ківнув, але не на лаву — на тінь, що колись від неї лягала.
— Шкода. Але не тільки мені.
Він не заважав. Проте ввечері, коли все затихло, повернувся. Приніс банку коричневої фарби та пензель. Сів, мовчки підмалював тоненьку тріщину — саме там, де вона була на старій лаві. Як спогад. Як знак.
Потім сів, налив чаю, розклав газету. І раптом нова лава ледь скрипнула. Ніби визнала.
З того часу він знову сидів. На тому ж місці. У тому ж часі. Тільки лава — інша. Але чай той самий: гіркуватий, з легким металевим присмаком. І газета та сама. І люди — все ті ж, тільки трохи старші. Проходять повз, кІ коли вітер шелестів листям старого клена, здавалося, наче сам місто дихає разом із ним.
