Остап так і залишився маминим хлопчиком — навіть ставши дорослим чоловіком.
Коли я нарешті вирішила вийти заміж, мені було вже за тридцять. Я не поспішала — не хотілося кидатися в обійми першого-ліпшого. Мріялося про щось справжнє, глибоке, про ту саму любов, як у старих романтичних історіях: взаємність, тепло, підтримка. І, чесно кажучи, мені досі було досить комфортно наодинці.
У мене була гарна робота, непоганий заробіток, а за плечима — цілий світ, який я встигла побачити завдяки відрядженням. У вихідні я зустрічалася з подругами — у кав’ярнях, на пікніках, у спонтанних поїздках. Все було так, як треба. Доки не почали набридати родичі: «Коли вже весілля?», «А коли онуки?», «Час біжить, а ти все сама…».
Та й подруги, на лихо, почали одна за одною виходити заміж. Ще вчора ми мріяли про свободу та незалежність, а тепер вони вже готують борщі та міняють підгузки. А я лишилася сама.
На роботі давно цікавився мною мій колега — Остап. Ввічливий, чемний, приємної зовнішності, трохи старший. Однак — ніколи не був одружений. І саме це мене й тривожило. Чоловікові під сорок, а він досі сам — чи не дивно?
Але Остап запевняв, що ніколи не тікав від шлюбу. Навпаки — мріяв про родину, дітей, затишний дім. Мовляв, просто не зустрічав «ту саму».
Коли він знов запросив мене в ресторан, я подумала: а чому б і ні? Усе ж збігається — є симпатія, спілкування приємне, чоловік надійний. І я сказала «так». А через кілька місяців ми розписалися.
Весілля було невибагливим, але щирим. І саме після нього я нарешті зрозуміла, чому ніхто до мене не зміг «приручити» Остапа.
Відповідь — його мама.
А точніше — хвора прив’язаність Остапа до неї. Цей, на вигляд, дорослий чоловік насправді виявився класичним маминим синочком.
Спочатку ми жили в її квартирі в центрі Чернігова. Вона, м’яко кажучи, не давала нам дихати. Без її думки не приймалося жодне рішення: від кольору штори до того, що я готувала на вечерю. Кожен крок — під пильним наглядом. А Остап? Він погоджувався. Він слухався. Він боявся її навіть словом зачепити.
Коли я намагалася хоча б обговорити з ним окреме житло, він м’явся, мовчав, уникав розмови. Лише після довгих умовлянь ми оформили іпотеку та переїхали до світлої нової квартири.
Та, на жаль, фізична відстань не означала свободу.
Остап продовжував жити за вказівками мами. У вихідні — обов’язково до неї на обід. Кожен його крок супроводжувався дзвінком: «Мамо, а як ти думаєш?..» Навіть лампочки він купував лише ті, які схвалила вона. Навіть квіти мені він приносив лише тоді, коли вона нагадувала, що дружину треба доглядати.
Спочатку я закривала на це очі. Особливо коли наші діти були маленькими, і я тимчасово не працювала. Я розуміла: чоловік старався, заробив, а мама для нього — авторитет.
Але час йшов. Я повернулася на роботу, до звичного ритму, до своїх проєктів. І все гостріше відчувала, як мені важко поряд із людиною, яка не може прийняти жодного рішення сама.
Я втомлювалася не стільки від роботи, скільки від цієї постійної залежності: «а мама казала», «мама радить», «мама вважає…». Вона стала зайвою в нашому шлюбі.
Я знову стала фінансово незалежною. Могла забезпечити себе і дітей. І все частіше ловила себе на думці, що Остап — не чоловік, а ще одна дитина. Тільки не мила дитинка, а впертий, інфантильний дорослий, прив’язаний до маминої спідниці.
І тепер я на роздоріжжі. Залишатися заради дітей, робити вигляд, що все гаразд? Чи піти, зберегти свій спокій і себе саму?
Дівчата, хто був у подібній ситуації — порадьте. Що ви обрали? Чи варто боротися за сім’ю, де один із подружжя давно віддав своє серце іншій жінці — навіть якщо це його мати?
