Його звали Остап. На фото ніби звичайний чоловік років тридцяти пяти, стриманий, ані натяку на кросівки Balenciaga чи селфі з котом. У профілі він шерив думки про «свідомість», «зростання особистості» та пошук «істинної української душі». І вже тут мені стало трохи тривожно: досвід показав, що чим частіше чоловік говорить про «справжню дівчину», тим більше це схоже на пошук політури мовчазної, зручної, яка буде тихо сидіти в куточку.
За кілька днів переписки Остап поводився коректно, але щоразу зявлялися дивні нотки. Особливо тішив його дискурс про те, що сучасні українці, а особливо жінки, псуються грошима.
Всі вони хочуть лише ресторани, Туреччину та новий айфон, написав він, ніби згадуючи щось особисте. Ніхто не цінує душу, не вміє просто гуляти й говорити.
Я, людина вихована галицькою дипломатією, мовчки кивала й переводила тему від гострого на нейтральне. В кожного свої шрами: може, колишня залишила його з одним кредитом і з розбитою ілюзією. Не спішила робити висновки.
І одного разу Остап запропонував зустрітися. Але лютий був справжній: мінус двадцять шість, вітер, сніг, жовто-блакитні попередження від ДСНС та «помаранчевий рівень небезпеки» в Telegram. По телебаченню радили не виходити із дому без надзвичайної потреби.
Зустрінемося на Пейзажній алеї, наполягав Остап. Погуляємо, відчуємо один одного без залішків.
Остапе, відповіла я, на дворі мінус двадцять. Ми замерзнемо, як київські пельмені. Може, кави в кавярні?
Відповідь була блискавичною.
Кавярні притулок для тих, хто шукає, хто пригостить. Я шукаю супутницю, з якою можна і в вогонь, і у воду, і в мороз. Якщо кафе для тебе принципове, нам не по дорозі. Якщо тобі необхідно, щоб я витратив двісті гривень, то це не мій шлях.
Цікавість перемогла: мені хотілося побачити «переможця морозу», для якого чашка американо символізує фінансову залежність.
Окей, написала я. Зустрінемось о 19:00 біля входу в парк Шевченка.
Підготовка була як до зимової експедиції. Я витягнула термобілизну, теплу фліску, а поверх лижний костюм. На ноги обємні черевики та вовняні шкарпетки. На голову велична вушанка.
У дзеркалі була не ніжна Марічка з романсів, а справжня завзята мандрівниця.
Ну що, Остапе, тримайся, підморгнула я відображенню і вирушила в крижану ніч.
На годиннику сім, холод стискає щоки, а парк виглядав похмуро-врочисто: сніг скрипить, людей нуль, бо всі «утриманки» та неутриманки сидять вдома у теплі.
Біля входу стояв Остап. У демісезонному пальті, переминався, дув на руки, носа мав кольору ягідної пастили, а вуха червоні, наче макове поле у травні.
Вітаю, сказала я приглушено з-під шарфа.
Він чекали побачити ніжну душу тонку, бліденьку, яка тріпотить від кожного подиху а натомість побачив ентузіастку, готову спати в наметі на Драгобраті.
Привіт, простукав він зубами. Ти ґрунтовно налаштована.
Ти казав: і у вогонь, і у воду, я почала з заморозків. Ну що, повітря будемо вдихати?
15 хвилин слави
Ми рушили алеєю. Ця прогулянка увійшла у список моїх найдивніших побачень.
Як тобі мороз? поцікавилася я, ніби ми зустрілись на балу.
Бадьорить, видушив він. Його лице було вже мало рухливим, губи синіли. Зима показує людський характер
Згодна, кивнула я. До речі, ти казав про утриманок. Поясни, чому кава це продаються чи ні? У нас в Україні, здається, і козаки любили каву.
Говорити йому було нестерпно мороз обпалював горло, але переконання вимагали жертви.
Тому що голос тремтів, стосунки мають ґрунтуватися на інтересі, а не на гаманці. Якщо дівчина не хоче гуляти, а просить «пригостити», вона лише споживач.
А якщо дівчина не бажає отримати пневмонію? уточнила я, поправляючи капюшон.
Це відмовки, відрізав він, тут же гучно хлюпнув носом. Треба одягатись тепліше.
От я і одяглась, розвела я руками, показуючи на свій обємний силует у лижному костюмі. А ти чомусь ні. Справді не мерзнеш?
Все нормально! ледве сказав він, хоч його трясло так, що це було видно у темряві.
За десять хвилин ми дійшли до центральної площі парку. Там стояв закритий кіоск із гарячим какао. Остап глянув на нього з тугою опришка.
Може, повернемось? запропонував він. Вітер став сильніше.
Та невже! пожвавішала я. Ми тільки почали. Душу хотів вивчати, то давай поговоримо про українську літературу. Тарас Шевченко любив морозні вірші. А Джек Лондон колись написав «Розвести вогонь», де герой загинув, не шануючи холод.
Погляд його не був схожий на духовний, скоріше на пташиний політ у клітці.
Слухай, мені треба терміново йти, перебив він. У мене робочі справи.
Які саме? Ми ж будували вечір.
Звіт треба відправити, згадав тільки що.
О восьмій вечора, у пятницю?
Так! майже вигукнув він.
Остап різко розвернувся і майже бігом рушив до виходу. Я йшла слідом, смакуючи момент: мій «виживальник» протримався рівно пятнадцять хвилин.
Біля входу в метро навіть не попрощався розчинився в теплі підземної станції, ніби примара марнославства. Сподіваюся, там він згрівав не лише руки, а й свої мрії про «справжню українську жінку». Хоча неправдоподібно.
Я повернулась додому заварила липовий чай, стерла його контакт і відчула ніби отримала щеплення від самої себе: пятнадцять хвилин у морозі переконали, що турбота про себе не дорівнює «утриманка». Голова у мене чиста, а душа зігріта.
